Йосиф Зісельс. Меншини повинні думати не тільки про себе, але і про всіх, серед кого вони живуть

 

Иосиф 8 мая.jpg

Пройшло вже 75 років, а ми досі рухаємося до правди про цю страшну Другу світову війну.

За війну заплатили тільки агресори – Радянський Союз та нацистська Німеччина. Всі інші народи, що постраждали, платили за мир. Але чи отримали вони цей довгоочікуваний мир? Переможці, до яких ще приєдналися Велика Британія та США, частково - Франція, будували світ після війни під себе, під свої геополітичні та національні інтереси. Після війни був культ сили, культ переможців, було важко сперечатися з цим правом переможців ділити світ так, як їм заманеться. Але Ялтинська конференція — це одна з точок нашої історії.
Ми розуміємо, чому і як там відбувався поділ післявоєнного світу. Більшість країн потрапила в дві зони окупації – одна частина була окупована союзниками США, Велика Британія та Франція, друга – попала під совєтську окупацію. У ролі окупованих Радянським Союзом опинилися і країни Прибалтики, і Україна, яка намагалася знайти своє місце в історії та не змогла його знайти через те, що ці два бандити – Гітлер та Сталін – не звертали уваги на те, що потрібно українцям. Країни так званої «народної демократії» також опинилися в ролі окупованих країн: для них ця окупація простягнулася ще на 50 років, до 1991 року. Тільки 1991 рік можемо вважати справжнім кінцем Другої світової війни, того поділу світу, який зробили країни-переможці. Процеси, які сталися після війни пішли по-різному у цих двох частинах світу: у Західній Європі та в Євразії. Для мене дуже важливе це протистояння двох цивілізаційних ідентичностей – західноєвропейської, загальнолюдської, як я вважаю, та євразійської, тобто східної ідентичності.

Чому в цих частинах світу по-різному осмислюється пам'ять про Другу світову війну? Саме через те, що вони від початку були різними. Саме ідентичність визначає всі похідні від неї та визначає багато в чому майбутнє цих країн, які переживають будь-які катаклізми, зокрема, Другу світову війну. У Західній Європі, все ж таки, перемогла демократія, бо союзники дали можливість відновити демократичні засади, які були до війни. Ті країни вже мали досвід демократії, до війни вони йшли тим шляхом, а після – продовжили цей шлях. Перерва була не така велика. Що стосується східної частини, Радянського Союзу та країн, які потрапили під поле його впливу, то вони опинилися у полі євразійської ідентичності – не демократичної, а авторитарної. Багато років вона була ще й тоталітарною. Тобто була заснована на брехні, пропаганді та насильстві, яке прикривалося цією брехнею. Звичайно, очікувати, що у цій частині світу усвідомлення Другої світової війни буде таким самим як у західній Європі – марно очікувати. Цього не дала зробити совєтська влада. Вона вибудувала та нав'язувала наратив «побєдобєсія» – силою, армією, тортурами та своєю службою безпеки. Вона нав'язувала його всім цим народам, які були поневолені після Другої світової війни.

Усвідомлення Ялти дуже важливе для розуміння подальшого світу. Ми і зараз живемо у постялитинському світі. Ялтинська конференція, несправедлива для багатьох народів, вона вибудувала нову структуру світу, нову парадигму світу. Це ядерна рівновага. Слідуючи словам Мирослава Мариновича про покаяння, можна додати - не можна будувати світ на ядерній рівновазі, якщо існує справжнє каяття, яке приводить до катарсису і міняються люди, змінюються народи так, як великою мірою змінилася Німеччина. Подивіться, яка величезна енергетика в Німеччини виникла після війни, після того покаяння. Бо саме те покаяння та катарсис приводять до визволення величезної енергії, яка дає можливість будувати своє майбутнє та допомагати іншим. Але світ було побудовано як рівновагу за допомогою ядерної бомби. З одного боку це добре, бо це унеможливило світові війни.
Ми бачимо, що вже 75 років немає світових війн, але водночас за цей час відбулися сотні локальних воєн, сотні. При чому усюди в світі. Навіть у Європі, яка найбільше постраждала – це і Балкани, це і наші території, і у Молдові згадайте 1992 рік. Грузію згадайте, Афганістан, Чечню. Зараз російсько-українська війна, безліч воєн, які були в південно-східній Азії – В'єтнам та Корея, Камбоджа та інші. Нібито неможливі війни, а вони є. Ми купили цей мир тим, що віддали на поталу ось ці маленькі війни, які йдуть і ніяк не закінчуються. Нам треба думати, що та ціна, яка була свого часу заплачена, вона насправді не адекватна, вона дуже велика, але ми не отримали миру в усіх точках світу.

Україна знаходиться у процесі модернізації й переходу від євразійської авторитарної ідентичності до європейської демократичної ідентичності. Але цей шлях виключно еволюційний – він довгий і тяжкий. Ми бачимо, що більшість людей навколо не має терпіння на довгі шляхи та на виконання таких довгих завдань. Я весь час наголошую на тому, що жоден Майдан, жодна революція не можуть дати тих наслідків та тих результатів, які дає тільки еволюція. Проблема в тому, що українська влада взагалі не розуміє ось цього еволюційного процесу. Якщо влада це розуміє, то вона робить сприятливі умови, аби процес модернізації відбувався трохи швидше, аби прибирати якісь перешкоди. Але ми на цьому шляху, ми все більше і більше стаємо європейцями. Та наше бажання бути європейцями не означає,що ми автоматично ними стаємо, бо Європа – це інша система цінностей, а ми ще тягнемо за собою ту систему антицінностей, яка існувала в Російській імперії, у Радянському Союзі й у Росії, яка зараз є їхнім продовжувачем. Це важливо розуміти. Тільки важка робота, тільки самообмеження, тільки покаяння може дати нам ту енергію, яка просуне нас до європейського життя.

Я хочу приділити особливу увагу національним меншинам, бо те, що українці бачать по-одному, а національні меншини по-іншому – це також нам дуже заважає рухатися в європейську спільноту. Європа поділена не так, як на Сході ділять на різні національності. У Європі взагалі нікого не цікавить національність, можливо лише релігійність. Це мій власний досвід переосмислення Другої світової війни: меншини, які живуть у імперіях серед інших меншин, бо в імперії всі меншини, крім головної нації, повинні думати не тільки про свій інстинкт самозбереження й усе роботи для його реалізації, а думати про ті народи, серед яких вони, меншини, живуть. Це ставало причиною багатьох конфліктів і в Польщі, і в Україні, і в інших країнах. Це один з чинників, чому меншини страждають у цих величезних випробуваннях – Першій та Другій світовій війнах, в революціях – бо вони повинні думати не тільки про себе, але і про всіх, серед кого вони живуть. Це довели наші Майдани. Саме Майдани довели що і українці, і євреї, і кримські татари разом захищали Революцію Гідності. Соціологія показала, що після 2014 року ставлення до цих меншин позитивно змінилося. Ось це важливо. Ми разом, ми українська політична нація, всі народи, які тут живуть. Ми разом повинні рухатися та вичавлювати з себе те, що у нас було від Російської імперії, від комунізму і від Росії