Якщо закон про державну мову буде впроваджено в дію — так, українська виживе. Інакше вона буде пасербицею, і українці перестануть бути українцями.
Лекція, виголошена 2020 року в межах проєкту «Творення України: сильні особистості та складні рішення».
Доброго здоров’я! Мене звати Юрій Макаров, і сьогодні говоритимемо про мову взагалі, про українську мову зокрема і про закон «Про державну мову» зовсім конкретно. Чому це важливо, чому це необхідно і чому це зрештою неминуче.
Спочатку метафора, навіть гасло: There can be only one. «Має залишитися хтось один». Це гасло досить старого ігрового фільму з Крістофером Ламбертом і Шоном Коннері, який називається «Горянин». Старше покоління пам’ятає, молодше — точно ні. Фільм-казка про те, як двоє «безсмертних» на одному майданчику не можуть ужитися, хтось комусь має відтяти голову. І ця метафора не така абстрактна, як може здатися на перший погляд.
Отже, Закон України «Про забезпечення функціонування української мови як державної» від 25 квітня 2019 року. Як на мене, він спізнився років на вісімнадцять.
Я нагадаю, що більше ста років українську мову і український етнос супроводжував історичний анекдот, що українців і українську мову вигадали в австрійському Генеральному штабі. У мене є товариш, історик, засновник проєкту «LIKБЕЗ. Історичний фронт» Кирило Галушко, який стверджує навпаки, що українців і українську мову вигадали в російському Головному штабі.
Зараз спробую довести. На той час, у другій половині дев’ятнадцятого століття, етнос і мова були повними синонімами: той, хто говорить українською, є українцем; той хто говорить російською, є росіянином, великоросом. Мапи розселення українців уже були десь із 1830 року. Першу з відомих створив словацький та чеський етнограф Павел Шафарик. Наступна мапа з розподілом по діалектах належить Павлові Платоновичу Чубинському, тому самому, автору тексту нашого гімну «Ще не вмерла Україна». Павло Платонович був не лише активістом і патріотом, він ще був географом, товаришем Семенова-Тянь-Шанського, Пржевальського, Миклухи-Маклая, вони разом, здається, вчилися навіть в університеті. Десь у 1871 році він видав таку мапу, але вона не дуже точна.
І от 1875 року Олександр Федорович Ріттіх, один з офіцерів Головного штабу російської імператорської армії, видав мапу, яка називається «Етнографічна карта європейської Росії». Причому слід сказати, що Ріттіх ніяк не був симпатиком української справи, навпаки — він видав окрему працю «История славян», де доводив, що всі слов’яни мають зрештою підкоритися «великорусскому народу» і «большому белому царю», і що Європа занепала у своїй сплячці, і «русский дух, русский мир» може надати їй додаткового поштовху. Ну, власне, те, що ми чуємо і сьогодні зі сходу — ті самі тексти, ті самі меседжи.
І от у цій мапі є чимало несподіванок для нефахівців (бо фахівці це давно знають). Тут конкретно слов’ян-українців, і взагалі слов’ян, які мешкають на території Австро-Угорської імперії, немає: для них Ріттіх зробив окрему мапу. Далі, зрозуміло, на захід — Холмщина; потім на кордоні з Білоруссю виявляється, що межа між російською та українською мовою проходить басейном річки Прип’ять, тобто на багато кілометрів північніше нинішнього кордону. Ну так, це Берестейщина — етнічні українські землі, ніякого сюрпризу. Весь Донбас українськомовний, як ми знаємо; Кубань, але далі на Північному Кавказі — цілі острівці, і потім на схід аж до Волги, аж до Уралу, суцільні острівці українськомовного населення.
(ареали української окреслено червоним)
Тут є й інші народи: блакитним позначено німців, яких тут дуже багато, чорним позначено євреїв, про яких ми ще згадаємо. Є певні російськомовні анклави всередині Україні, але в цілому етнічна територія України займає, можливо, вдвічі більше, ніж нинішні кордони України. Це нічого не означає. Це не означає, що ми мусимо мати територіальні претензії до наших сусідів. Все, пізно пити «Боржомі»: склалось так, як воно склалось. Але те, що на тих острівцях української мови сьогодні вже немає жодної згадки, що ці люди колись були українцями — ось це важлива і принципова історія.
Отже, ця мапа означає, що українці як спільнота були визнанні в Російській імперії. Інша річ — як Російська імперія їх трактувала, але Україна була не просто провінцією для імперської влади, вона була цілком зрозумілою спільнотою, з якою треба боротися, яку треба «обрусить». І це була офіційна позиція Санкт-Петербурга аж до 1917 року без жодних компромісів, і ми знаємо, що це до призвело певних наслідків. І ця мапа Ріттіха робилась Російським імператорським географічним товариством, яке було нібито незалежною організацією, але працювало в інтересах російського Головного штабу. Тому Галушко, безумовно, має рацію. І на підставі цієї мапи далі з’являлися європейські документи, де був позначений окремий ареал «українці» або «малороси».
І нарешті, та мапа, яка фігурувала на мирних переговорах на конференції в Парижі 1919 року, де встигли все ж таки зафіксувати міжнародний правовий статус України як окремої держави. Цей документ покладався на мапу російського Генерального штабу.
Тут треба додати мудрість, яка належить єврейському лінгвісту і громадському діячеві Максу Вайнрайху. Він виступав за відродження єврейської мови — не тієї, яка є зараз державною мовою в Ізраїлі, а їдишу — тієї, якою розмовляли євреї на території Східної Європи. І йому належить афоризм: «Мова — це діалект, у якого є армія та флот». Мова може мати шанси на виживання та розвиток, тільки якщо вона розвивається в межах окремої держави. Там є певні винятки, але їх теж можна позначити і пояснити, чому вони є саме винятками.
Тут треба визнати чесно і відверто, в чому проблема. Тому що здебільшого ті документи і тези, які висувають захисники української мови, не містять основного конфлікту. А основний конфлікт — між російською та українською мовою. Від цього нікуди не дінешся: так склалася доля, що складні стосунки між цими двома мовами. Ми про це не будемо розмовляти, але поки що я нагадаю про дослідження, до речі, мого вчителя, професора Київського національного університету Костянтина Миколайовича Тищенка. На підставі вимірювання чітких критеріїв, здебільшого граматичних, лексичних і частково фонетичних, він вимірює дистанції між різними мовами. І виявляється, що українська і російська, які вважаються майже однією мовою, мають дистанцію 38 одиниць. У той час як між українською та польською — 30 одиниць, а між українською та болгарською — 36 одиниць. Тобто не такі вони вже й близькі. Але те, що вони між собою змагаються, і донедавна змагалися з цілком зрозумілим і відомим результатом, — очевидно.
Станом на 1900 рік 70,7% населення в межах кордонів сучасної України були українськомовними, і відповідно українцями; росіян було 9,6%. Станом на 2001 рік, коли був останній перепис населення в Україні, українськомовних було 67%, і 29% російськомовних. Якщо стежити за цифрами, станом на 1989 рік, це за п’ять хвилин до розпаду СРСР, було 64,7% українців. Тобто з 3/4 кількість автохтонного населення зменшилась до 2/3. 64% — це теж чимало, але враховуючи те, що російськомовне населення мешкає переважно у великих містах, саме воно визначає більш-менш офіційну мову спілкування, мову засобів масової інформації, мову культурних заходів. Звісно, українськомовні почуваються не дуже затишно в своїй країні.
Зараз ця динаміка трохи зсунулась, але зазвичай це виглядає таким чином: Хан Соло спілкується англійською мовою, а Чубака йому відповідає своєю «ар-р-р», або припустімо робот R2D2 спілкується англійською, а C3PO «ві-ві-ві». Так виглядає наш щоденний побут в Україні. Причому російськомовні люди цього не відчувають. Вони не відчувають дискомфорту для своїх українськомовних співвітчизників: «А что такое? Все же всё понимают».
Мені розповідав колись уже покійний Леонід Плющ — радянський дисидент і політв’язень, український культуролог і літературознавець. І він, тоді ще бувши російськомовним киянином-євреєм, теж не розумів і сперечався зі своїм товаришем, українськомовним — теж, на жаль, покійним, — Євгеном Сверстюком: «А що заважає українській мові?». І тоді Сверстюк, — це мені розповідав Плющ, — сказав: «А ти спробуй з ранку до вечора в Києві спілкуватись українською, і ти відчуєш». І він таки відчув. Цей момент був для нього переломним, і він став не просто політичним українцем, а одним зі стовпів української культурології на межі XX і XXI століть.
В нас кажуть: «Українська і російська — це білінгвізм. Ну, люди ж можуть знати дві мови, вони ситуативно переходять з однієї на іншу». Був такий знаменитий лінгвіст Чарльз Фергюсон; не він придумав, але він ввів у активний обіг слово «диглосія», що означає те саме, що і «білінгвізм», тільки не на латинській основі, а на грецькій. Фергюсон відомий ще тим, що розробив іспит TOEFL, тобто всі, хто здавав тест на знання англійської мови, знають, що це ознака певної кваліфікації. І от Фергюсон стверджує, що в ситуації, коли є в обігу дві мови, одна з них вища, а інша — нижча, одна з них панська, а інша — народна, від цього статусу залежить, яка з них переможе.
Ми ситуації диглосії знаємо чудово на прикладі Льва Миколайовича Толстого. Ви пам’ятаєте як починається «Війна і мир»? «— Eh bien, mon prince. Gênes et Lucques ne sont plus que des apanages, des поместья, de la famille Buonaparte. Non, je vous préviens que si vous ne me dites pas que nous avons la guerre (...) — je ne vous connais plus, vous n'êtes plus mon ami, vous n'êtes plus мой верный раб, comme vous dites. Ну, здравствуйте, здравствуйте. Je vois que je vous fais peur, садитесь и рассказывайте». Тобто вищі верстви в Російській імперії, як стверджує Толстой, і як воно насправді було, розмовляли французькою, а російську додавали як спецію, як «перчик», і це була стандартна ситуація. Чи була вона стандартною для України? Аякже.
Ми пам’ятаємо тексти Сковороди, знаменитої його «De Libertate». «Что то за волность? Добро в ней какое? Ины говорят, будто золотое. Ах, не златое, если сравнить злато, против волности еще оно блато». Це яка мова, перепрошую? Це що, українська мова? Сорі, ми знаємо безліч текстів нормальною українською мовою тих часів. Ті ж листи Мазепи або його інтимна лірика. Це тексти кінця XVII століття, які відрізняються від сучасних українських текстів значно менше, ніж російські тексти XVII століття від сучасних російських. Ви порівняйте там якогось Ломоносова з Йосіфом Бродскім: дистанція величезна. Тобто українська мова була українською, а що це? Що це за мова, якою писав Сковорода? Це так звана мова руська або словеноруська.
Словеноруська мова — це фактично варіант церковнослов’янської мови, яка розвинулась упродовж століть, трохи адаптований і розбавлений українською. І цю мову випускники Києво-Могилянської академії, які приїхали в Москву, а потім в Петербург, будувати Російську імперію для Петра Першого, привезли туди із собою. А українська собі як була українською, так і залишалась, і це абсолютно не унікальний випадок.
Відомо, що Йоганн-Вольфґанґ фон Ґете перший свій літературний твір присвятив імператору Фрідріху Великому. Тоді так було заведено, і він йому цей твір послав — це був «Гец фон Берліхінген», патріотична німецька п’єса. Фрідріх йому скептично відповів: «Звісно, дякую, але краще б юний талант писав би французькою мовою, бо німецька мова не пристосована до висловлення високих емоцій та почуттів». Це нормальна стандартна ситуація, коли дві мови борються між собою. Результат безжальних мовних взаємодій можна розглянути на прикладі багатьох країн.
От, скажімо, Ірландія. Є Республіка Ірландія, і є Північна Ірландія, або Ольстер. Коли їх розглянути разом, то виявляється, що там десь трохи більше 1% населення розмовляє власне ірландською ґельською мовою. Коли ти дивишся на мапі, то цей зелений колір ніби рівномірно розмазаний по всій території. Коли йдеться про не просто «володіння» (зі словником), а про використання цієї мови в житті, то це 1% і не більше.
Ще цікавіше з Францією, половина якої до середини XIX століття власне французькою мовою не розмовляла.
.jpg)
Південь Франції розмовляв так званою окситанською мовою. Це теж літературна мова, Фредерік Мистраль нею писав. Зовсім там південний захід, крихітний анклавчик, розмовляв гасконською, себто баскською — досі йдуть суперечки, звідки та мова взялась, вона не індоєвропейська взагалі. На заході в Бретані була бретонська мова, кельтська; на сході був величезний шматок в Ельзасі й Лотарингії, де панував місцевий діалект німецької мови. Сьогодні в усій Франції розмовляють бретонською 206 тисяч, німецькою 800 тисяч (бо поруч німецький кордон, є звідки підживлюватись), баскською 51 тисяч, і разом це — 2,7% населення країни. І ніяких шансів на відродження цих мов немає, вони навіть не розглядаються. Щось там робиться, якась є європейська хартія регіональних мов або мов меншин, підписана 1992 року.
Я обіцяв повернутись до євреїв. В Україні єврейська громада становила другу етнічну громаду за кількістю. Росіяни були третіми, поляки — четвертими, чи навпаки — поляки третіми, а росіяни четвертими. 1926 року, — це вже після революції, після урбанізації, після індустріалізації, — в Україні 1,9 мільйона людей розмовляли їдишем, і це було 70% єврейського населення. У 2001 році єврейською мовою в Україні розмовляли 3,1% тих, хто визначили себе, як євреї. Все, забудьте. А це, між іншим, мова цілої цивілізації, величезного культурного континенту.
Тобто ніякого примирення, ніякого співіснування двох мов бути не може — одна рано чи пізно витіснить іншу. Або, висловлюючись словами випускника Києво-Могилянської академії Михайла Ломоносова: «Но как все перемены, в натуре случающиеся, такого суть состояния, что сколько чего у одного тела отнимется, столько присовокупится к другому, так, ежели где убудет несколько материи, то умножится в другом месте, сколько часов положит кто на бдение, столько же сну отнимет…». В той момент, коли ми розмовляємо російською, ми не розмовляємо українською, і все. Або з'являється якийсь третій волапюк, суржик, койне, якась лінгва франка, яка об’єднує ці території.
І тут питання: а з чим сьогодні конкурує українська мова? Так, російська, але я перепрошую. Нічого особистого, але та російська, з якою сьогодні конкурує українська, — це не мова Пушкіна і Тургєнєва, і навіть не зовсім Бродского. Сьогодні, коли аналізуються російські тексти, особливо з розмовної, але так само і письмової мови, виявляється, що величезний масив частотної російської лексики становить або «феня» — «блатной язык», або нейтральні слова, які дуже активно в цьому «блатном языке» вживаються, типу «базар», «барыга», «беспредел».
«Беспредел», «взрослый», «выкупать», «по-взрослому», «галимый», «гнилой», «грохнуть», «законтачить», «зашквар», «кидать», «кинуть», «козёл», «козырный», «конкретный», «косяк», «крыша», «ксива», «лох», «малолетка», «мандраж», — люди, які сьогодні розмовляють, особливо в таких емоційних регістрах, російською, не можуть позбутись цих слів, які вже є частиною цього мовного масиву… «Предъявить», «прессовать», «прикол», «по приколу», «разборка», «разводить», «раскрутка», «свалить», «сдать», «сходняк», «протащиться», «в тему», «терки», «туфта», — коли ми сьогодні говоримо сучасною російською, ми говоримо блатною мовою або мовою наглядачів із Луб’янської площі.
І якщо ми співчуваємо одній із цих двох мов, які весь час борються між собою, — у Франції, у Ірландії, у Швейцарії, де завгодно, і тим більше в Україні, — якщо ми хочемо, щоб одна з них вижила, ми не можемо покладатись на так звану вільну конкуренцію. Все одно неминучі певні заходи, які будуть дискримінаційними для одного з цих борців. Це позитивна дискримінація, відповідь на століття реальної дискримінації на користь одного з цих борців. Позитивна дискримінація раніше так і називалось англійською; тепер це називається не positive discrimination, а positive action — позитивна акція. Воно якось політкоректніше звучить, і є дуже успішні приклади такої політики.
Десь наприкінці 1960-х років у канадській провінції Квебек, переважно франкомовній, якщо не рахувати автохтонне індіанське населення, склалась така ситуація, коли франкофони, бувши арифметичною більшістю, були позбавлені великої частки своїх мовних прав. Тому вся преса, телебачення й кіно було англомовними. В результаті франкомовних канадців не брали на роботу, їх обмежували у доступі до освіти, тому що в університеті іспити складали англійською мовою, і самі університети були англомовні. Незадоволення було серйозне, і вилилося в закон, який називався «Хартія французької мови» або Закон 101. Згідно з ним усі державні установи в провінції Квебек переводились на французьку мову — без жодних компромісів. Великий бізнес — франкомовний, маленький — франкомовний, освіта — франкомовна, вивіски — франкомовні. Тепер трохи легше, можуть бути і французькі і англійські написи, але роботу зроблено. Вони тоді дискримінували англомовне населення своєї провінції, але натомість зберегли права французької більшості і врятували французьку мову в Канаді. Зараз у них працює Офіс французької мови, там все дуже серйозно — серйозніше, ніж навіть в українському законі «Про забезпечення функціонування державної мови». Канаду засудили в ООН: Комітет із прав людини 1993 року визнав частину положень Хартії французької мови протиправними, але Квебек зберіг себе.
І коли йдеться, скажімо, про Швейцарію — 65% німецькомовних, 18% франкомовних, 10% італомовних швейцарців почуваються цілком нормально зі своїми мовами. А 1% носіїв ретороманської мови? Ну, вважайте, що її вже фактично немає: ще пара поколінь, і її просто не буде. Чому? Тому що є таке поняття у того ж Фергюсона — «мова-парасолька» або «мова-дах». От, скажімо, в наших російськомовних співгромадян, і частково у нас із вами, є «мова-дах» у сусідній Російській імперії. Інша річ, що вона нам не дуже подобається, вона нас не влаштовує за змістом тих послань, які звідти надходять. Але вона існує. І російська тут не помре, так само, як французька не помре в Швейцарії, не лише тому, що там дуже специфічна політична організація з великою самостійністю кантонів, а просто тому, що поруч є Франція з її французькою, Італія з її італійською, Німеччина з її німецькою. А альтернативи позитивній дискримінації просто немає.
Дуже модна сьогодні історія, що треба вибудовувати такі стосунки, щоби обидві сторони конфлікту були у виграші, так звана стратегія win-win. Так от, є такі ситуації, коли справді треба шукати компромісу за принципом win-win, а є такі ситуації, коли ніякий компроміс неможливий.
Я згадую інтерв’ю з відомим науковцем, істориком, антропологом Тімоті Снайдером. Він великий друг України, він тут часто буває і дуже симпатизує нам. І він каже: «Україна — це територія мовної толерантності, — він багато був на Майдані, — хтось говорив українською, хтось — російською, але ніякого конфлікту не ставалося». І мовляв, решта країн і народів має брати приклад з України. Але він не врахував, що спілкування двома мовами, як R2D2 з C3PO, де кожен говорить своєю мовою — це неприродна комунікація. Рано чи пізно хтось перейде на мову свого співрозмовника. Хтось слабший. Знаєте, як собачки, коли зустрічаються на вулиці, спочатку обнюхуються, потім стоять певний час, а потім той, хто сильніший, заходить понюхати в іншого під хвостом, і це означає, що в нього міцніші нерви. Тобто той, хто переходить на мову співрозмовника, — байдуже, чи з чемності, чи з толерантності, чи з тактовності, — той і слабший. У 90% випадках досі це українськомовні, які переходять на російську мову, оскільки вони її знають, а російськомовні українською володіють трохи менше.
Пам’ятаєте гасло з фільму «Горянин»? In the end there can be only one. «В кінці має залишитися тільки один». Це не ознака агресивності, це не ознака безжальності, і це не ознака націоналізму, радикалізму, це — ознака адекватності. Так влаштовані мови. There can be only one. І якщо закон є, але практика вживання закону ще фактично не склалася, за винятком квот на радіо, частково на телебаченні і в кіно. Якщо закон про державну мову буде впроваджено в дію — так, українська виживе. Інакше вона буде пасербицею, і українці перестануть бути українцями. Ось така сумна — або навпаки, оптимістична, — реальність.
Журналіст, телеведучий, письменник
