Бородянка. Фото: SERGEI SUPINSKY/AFP via Getty Images
24 лютого назавжди перестало бути просто 24 лютим. В пам'яті кожного українця та українки цей день закарбується як день, коли мирне, безхмарне життя обірвалось о 5 ранку, закінчилось на фразі: «Почалась війна». Саме ці слова розбудили Марину, жительку Бородянки, яка розповіла нам свою історію війни.
Я родом з маленького містечка Бородянка. 24 лютого я прокинулась о 7:30 від слів мами. Вона сказала, що почалася війна. Ми відразу подумали, що слід їхати до бабусі у Клавдієво-Тарасове, але вирішили, що краще трохи почекати і поїхати пізніше. Це був четвер, в Бородянці ще було спокійно.
У п'ятницю зранку вже було чутно вибухи зі сторони Гостомеля. О 12 годині ми з мамою пішли у лікарню волонтерами. Моя бабуся працювала там лаборантом у рентген кабінеті, а ми допомагали робити перев' язувальний матеріал для поранених. До 18 години ми повернулись додому, а вночі нам зателефонувала бабуся, сказала збирати речі і йти до неї в лікарню, бо там буде де сховатися якщо що. Ми так і зробили. На наступний день дідусь забрав нас звідти. Дякувати Богу, ми доїхали спокійно.
Більше двох тижнів ми перебували у бабусі з дідусем. В нас була своя криниця, тому з водою проблем не було. Ми харчувалися продуктами, які в нас були. Тоді ми ще мали запас. Дуже багато людей почали виїжджати, адже в них були маленькі діти, вони боялися за них. Виїжджаючи, люди віддавали свою їжу тим, хто залишався. Готували ми на газу.
16 березня ми остаточно вирішили, що потрібно виїжджати і вирушили на захід України, до рідних. О 7 ранку ми вже чекали на колону машин, щоб приєднатись до них. В колоні було десь 12 машин.
Перший російський блокпост був в Озірщині (село в Бучанському районі – ред.). Як тільки ми в'їхали, я відразу зрозуміла, що тут все починається – попереду нас були машини і вони всі почали зупинятись. Коли черга дійшла до нашої машини, до нас підійшов хлопець. На вигляд йому було десь 20 років. Мій тато вийшов, а військовий запитав чи маємо ми телефони, сказав відкрити багажник, спитав куди їдемо, і вже після цього він пропустив нас. Ми пройшли блокпост відносно спокійно, але було дуже лячно. Знайомі розповідали, що їх телефони забирали і розбивали, чоловіків били, а в машини стріляли, навіть не дивились, що там написано «Діти». Далі всі блокпости були українськими.
Тут і зараз я почуваюсь в безпеці, адже ми перебуваємо в родичів, про нас піклуються і допомагають всім необхідним. Я сподіваюсь, що війна скоро закінчиться і ми всі повернемось додому.
Аліна Шененко
квітень 2022 р.
В рамках проєкту «Як розпочалась війна».
Проєкт проведено Сіоністською федерацією України (СФУ) в партнерстві зі Студією «Діє-Слово» та Таврійським національним університетом ім. В. І Вернадського, ІФЖ.
