Олександр Майборода, член-кореспондент НАН України, заступник директора Інституту політичних і етнонаціональних досліджень ім. І.Ф. Кураса НАН України
Міноритарна мова – теж велика мова
Дивлячись на 30 років назад, згадуєш загальну атмосферу від проголошення української незалежності. Усі очікували від неї нової якості життя. Перелік надій був нескінченним. Було в ньому місце і сподіванням на етнічне відродження – і для національної більшості, і для етнічних спільнот, які тривалий час були на околицях «нової історичної спільності людей – радянського народу». В усіх спільнотах, які за радянських часів жили під пресом зовні добровільної, а практично примусової асиміляції, з’явилися паростки прагнень до відродження своїх традиційних мов, культур, історичної пам’яті. Інстинкт самозбереження проявився в усіх етнічних спільнотах незалежно від їхньої кількості і розмірів ареалу проживання.
Зберегти кожен народ, показати світові його неповторність було основним мотивом тих, хто взяв на себе тягар практичного втілення ідеї етнічного відродження на пострадянському просторі.
Задача сама по собі – з найбільш тяжко вирішуваних. В Україні вона ускладнювалася тим, що імпульсу відродження потребувала більшість населення – автохтонні українці. Проблема, безумовно, першочергової пріоритетності і неозорої масштабності. Вона була серед топ-тем в інтелектуальних і політичних дискусіях про етнополітичну модель незалежної України, про співвідношення громадянськості та етнічності у процесі становлення модерної української нації.
У суперечках про велике, на жаль, почали забувати про долю невеликих етнічних етнолінгвістичних груп. Ба більше, лобістами «русского мира» 2000 р. було нав’язано закон про ратифікацію Україною Європейської хартії реґіональних мов, або мов меншин, яким до цієї категорії було віднесено російську, якою розмовляє половина населення країни, і грецьку, яка у чистому стародавньому варіанті (тобто мови перших еллінів-перселенців) вже давно вийшла із вжитку, а у сучасному новогрецькому варіанті (тобто мови, якою послуговуються у зараз у Греції) майже не має носіїв в Україні. У черговому русофільському продукті – законі про засади мовної політики в Україні (2012) було уточнено, що Хартія поширюється на новогрецьку мову, що повинно розумітися, що етнічне відродження українських греків має полягати у засвоєнні ними мови сучасної Греції – мови, яка ніколи не була для них мовою повсякденного вжитку, оскільки давня рідна для них мова – старогрецька або забута однією їх частиною, яка перейшла на тюркський діалект, або трансформувалася іншою частиною у румейську.
Наскільки обізнані українці про те, що сучасні українські греки діляться на дві етномовні групи – румеїв та урумів? Мабуть, мало обізнані. Адже навіть у матеріалах Вікіпедії знову зустрічаємо абсолютно некоректне твердження, що греки нашої країни розмовляють або російською чи українською (і це правда) або грецькою мовами.
За роки імперії греки і справді були змушені пристосовуватися до обставин – русифікація східних і південних українців, які не виявили під час урбанізації належної твердості у збереженні своєї мови, не залишала їм нічого іншого, як переходити на мову панувавшої над українцями нації. Тепер 88% греків послуговуються російською мовою. Однак інстинкт самозбереження у них не зник, і їхня активна частина заохочує своїх сородичів до опанування мовами, якими традиційно розмовляли їхні предки.
Один з перших кроків – видання методичних матеріалів з вивчення рідних мов. В даному випадку йдеться про урумську мову. Нащадки носіїв цієї мови зараз мешкають у понад 30 селах Надазов’я. Зрозуміло, що мешканці цих сіл у повсякденні послуговуються переважно російською мовою. Але носії урумської мови ще живі, і є можливість передати їхню мовну спадщину нащадкам.
Перші кроки зі збереження урумської мови було зроблені ентузіастами. Урумомовний поет Валерій Кіор разом із Геннадієм Морозом і Леонтієм Кир’яковим ще 1993 р. видав «Українсько-грецький розмовник», який включав як румейський, так і урумський компоненти, а 2003 р. перевидав його. 2003 р. побачив світ «Урумський словник», складений Олександром Гаркавцем. До кола ентузіастів долучилася Марія Смоліна – науковець із санкт-петербурзького Інституту лінгвістичних досліджень. Результатом її дворічної участі в експедиціях в урумських селах стала підготовка тексту посібника «Урумский язык (приазовский вариант)». Видання його 2008 р. було здійснено видавництвом «Бланк-Прес» за фінансової підтримки Державного комітету України у справах національностей і релігій. До підготовки тексту для публікації долучилися волонтери – дослідник надазовських греків Олександр Рибалко, Валерій Кіор та Конґрес національних громад України.
2018 р. за сприяння Українського культурного фонду підготовлено відеоверсію віршованої абетки урумської мови.
Цього року завершився ще один проект з розвитку методики викладання урумської мови. Отриманий за його результатами продукт призначений для юнацтва і розрахований на особливо емоційне сприйняття світу – його кольорів, звуків. Читачам подаровано абетку урумської мови, де кожну літеру подано у супроводі віршованих рядків, а разом з ними і рисунків, що їх треба розмалювати за власною уявою. Щоб текст і розмальовки не залишилися тільки у зоровому сприйнятті, користувачам подаровано й їхнє звучання голосом урумської поетки із села Старогнатівка Кирікії Хавана – авторки і виконавиці проєкту.
У справі збереження і поширення урумської мови зроблено і не багато, але й не мало, якщо згадати про той уніфікаторський каток, що пройшовся по всіх народах. Те що зроблено, заслуговує на теплу подяку. Висловлюючи вдячність ентузіастам, держава має не забувати, що невеликі етнолігвістичні групи не мають бути обійденими її підтримкою, аби українська мультикультурність не залишалася звичайною формальною декорацією. Врешті-решт, відродження міноритарних мов, якщо воно здійснюється за україномовними методичними розробками, також може стати одним із вагомих засобів поширення державної мови.
