Хроніки війни: “Якщо самостійно хочеш виїхати в найближче безпечне місто України, то тебе скоріше за все розстріляють, ніж ти виїдеш.”
Аліна м. Каховка, Херсонська область
Історія Аліни схожа на тисячі інших історій українців та українок. Війна розлучила дівчину з найціннішим — її сім'єю. Дівчина родом з Тернопільщини, але більшу частину свого життя прожила на Херсонщині, в місті Каховка, що в тимчасовій окупації з перших днів війни.
Я ніколи не могла подумати, що подібне може статися у наш час. Я не вірила у прогнози західних ЗМІ, адже було достатньо факторів, які заперечували війну.
Я залишилася одна у Києві, коли почалася війна. Тому, у моєму випадку був єдиний варіант — сидіти та чекати. Утім, через деякий час мені вдалося зв'язатися зі своєю тіткою, яка запропонувала мені приїхати до неї на Тернопільщину.
Я знаходилася на Святошинському районі, тому прийшлося викликати таксі, щоб під’їхати до робочої станція метро. Потім з метро я уже дісталася до вокзалу. Вокзал був забитий людьми, всі тікали, була велика давка, як на самі рейси, так і на потяг. Як виявилося, чіткого графіка руху не було, все відбувалося хаотично. Я чекала на потяг близько десяти годин, мені просто чудом вдалося потрапити у вагон. У вагоні була велика кількість людей, багато хто спав просто стоячи у коридорі, але мені пощастило. Провідник поділився зі мною та ще однією жінкою з дитиною, своїм купе. Та дорога все одно спокійнішою від цього не стала. Найбільше мене лякало те, що потяг міняв свій маршрут більше ніж чотири рази. Урешті-решт я дісталася Львову. Місто зустріло мене снігом та щирими волонтерами. Уже зі Львову я діставалася до Тернопільської області на Бла-бла-карі. Водій був неймовірний, він допоміг доїхати зі Львова до Тернополя, просто за копійки.
Я приїхала у Кременець. Як виявилося там знаходиться найбільший волонтерський центр "Джура", туди з усіх міст та сіл, активно завозилися теплі речі, їжу та медикаменти. Такого щирого безкорисного бажання допомогти, я в своєму житті ще не бачила.
Я жила у Кременці близько трьох тижнів, останній з яких був просто жахливим, інколи мені здавалося, що сирена не припиняє грати. Ситуація не ставала кращою, адже йде повномасштабна війна і ніде в Україні не лишається безпечного куточка. Тому, було прийнято рішення виїхати з Тернопільської області до Польщі. Хоча десь всередині себе, я ще нещодавно вірила, що поїду додому у рідну Каховку, у моє рідне, тихеньке, затишне місто, де пройдуся каховською набережною та вип'ю кави з мамою.
Моя сім'я залишилася у Каховці, Херсонська область. Місто перебуває в окупації з першого дня війни. Зв'язок з ними вдається підтримувати не завжди, його постійно глушать. З продуктами харчування ситуація складна, оскільки на місцевих складах у більшості продуктів вийшов термін придатності. Ціни в магазинах піднялися у декілька разів. По місту постійно ходять окупанти, тому будь-яка прогулянка до магазину може коштувати життя. Ввечері орки ходять по хатах мешканців міста та вимагають їжу. Найстрашніше, коли вони стукають в хвіртку, а на вулиці грають діти…
У неділю, 6 березня, був мирний мітинг, на якому почали стріляти та пускати газ. Багато поранених, є одна смерть, іншу частину людей просто посадили у машини і кудись повезли, зв’язку з ними немає.
Людей насильно змушують евакуюватися до Росії. Вони навіть викрадають дітей!
Якщо самостійно хочеш виїхати в найближче безпечне місто України, то тебе скоріше за все розстріляють, ніж ти виїдеш. Було багато випадків, коли люди, тікаючи з міста, не врятували своє життя.
Зараз я в Польщі сама близько двох тижнів, навіть тут я не відчуваю себе у безпеці. Нещодавно, у Польщі пролунала навчальна сирена від якої у мене був просто ступор, я не знала, що мені робити та куди тікати, хоч і чула сирени в Україні майже кожного дня.
Анастасія Дарганова
квітень 2022 р.
В рамках проєкту «Як розпочалась війна».
Проєкт проведено Сіоністською федерацією України (СФУ) в партнерстві зі Студією «Діє-Слово» та Таврійським національним університетом ім. В. І Вернадського, ІФЖ.
