Українка ромського походження Зола Кондур: Не розумію, у чому моя "інакшість"
Зола Кондур – українка ромського походження, відома правозахисниця, засновниця Ромського жіночого фонду "Чіріклі".
Вона представниця інтересів українських ромів в Європейському парламенті, ООН, ОБСЄ та Раді Європи.
Нещодавно Зола долучилася до проєкту СВОЯ #SVOYA – про різних на вигляд та різних за походженням українок.
13 жінок та дівчат розповіли власні життєві історії, натхнені випадком тринадцятирічної дівчини, яка мешкає в Україні та навчається у Києві, але надто часто їй закидають: не-така-як-всі, – і вона відчуває свою інакшість.
"Українська правда. Життя" поговорила з кожною учасницею цієї важливої ініціативи.
Першою публікуємо розмову Золою Кондур. Ми поговорили про дискримінацію за етнічною ознакою, міфи та стереотипи, якими "обросли" роми, та роботу над руйнуванням бар’єрів.
Далі пряма мова.
Зола Кондур – українка ромського походження, відома правозахисниця,
засновниця Ромського жіночого фонду "Чіріклі".
Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook
Я ідентифікую себе як українку ромського походження. Саме ромського, а не циганського.
Так, дехто ще й досі вважає, що слово "циган" – це традиційне позначенням ромів, хоча походить воно від назви однієї давньої візантійської релігійної громади, до якої роми взагалі не мали ніякого відношення.
Тому, коли хтось каже про ромів, то не тільки коректніше, але й історично правильніше використовувати самоназву цього народу.
Тим паче, що слово "циган" за останні 100 років обросло багатьма образливими конотаціями і негативними підтекстами.
Його використання принижує гідність ромського народу, і це повинні розуміти ті, хто звертається до ромів.
До речі, слово "gypsy", котре є спотворенням від "Egypt", тобто "Єгипет" (нібито, роми прийшли колись саме звідти), також вважається некоректним.
Ми ж не кажемо "хохли", ми кажемо "українці".
Треба поважати самоназву народу – й саме про це йшлося на Всесвітньому з’їзді ромів, що відбувся у 1971 році у Лондоні. Тоді було прийнято рішення про те, що саме слово "роми" повинно бути і в офіційному спілкуванні, і в побутовому.
У всіх міжнародних документах згадується саме ромська національність, а не "gypsy".
Так само "Ромська стратегія", яка була прийнята в Україні у 2013 і закінчилась у 2020 (сподіваюсь, що вона буде відновлена), розшифровується як "Інтеграція ромської національної меншини в українське".
Авжеж, коли це стосується мистецтва – наприклад, "циганська музика" – то слово "циган" не несе такої негативної конотації.
Мої батьки народились в одному таборі. Цей табір кочував через Німеччину та Румунію, і десь на території Трансністрії з’явилися на світ мої тато і мати.
Вони народилися у полі під кибиткою, як усі ромські діти у ті часи.
Кілька років табір ще кочував, але потім вийшов закон Хрущова про те, що усі роми мають вести осілий спосіб життя, і громада зупинилась у місті Кілія Одеській області на кордоні з Молдовою і Румунією.
Мої батьки почали ходити до школи і дуже швидко стали кращими у своїх класах. Але у їхніх родинах не розуміли важливість цього навчання. Тому мій тато (а він з багатодітної родини – 11 дітей) почав допомагати моєму діду у кузні. Це було важке дитинство.
З мамою тато почав зустрічатись десь у 14 років, а у 16 вони вже одружилися. На той час у ромських громадах це вважалося нормальним віком для одруження.
Ромські діти взагалі дуже рано ставали дорослими – у 16 років вони вже приймали самостійні рішення і брали відповідальність за сім’ю.
Мої батьки любили навчання і мріяли отримати вищу освіту, але родина мого тата не дозволяла йому цього, бо вважалось, що він має працювати, а не вчитись.
Тому йому довелося просто втекти з родини, поїхати у інше місто і там вступити до інституту.
Він отримав дві вищі освіти, і до нього почали звертатися люди з його табору по допомогу у вирішенні різних питань. Так він став правозахисником і медіатором між ромською громадою і українським суспільством.
Коли у 1993 році вийшов закон про реєстрацію громадських організацій, мій тато зареєстрував одну з найперших громадських ромських організацій в Україні – Асоціацію ромів Ізмаїла.
Родина Кондур. Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook
Я вчилась в Ізмаїльському державному педагогічному університеті і потроху почала допомагати татові у його справах. Починати було важко, багато чому і він, і я вчилися вже під час самої роботи.
Це вже потім я здобувала освіту у сфері прав людини на різноманітних тренінгах Ради Європи, ОБСЄ, ООН, проходила навчання для громадських лідерів у США, стала консультанткою Європейського центру із прав ромів, потім ОБСЄ та Ради Європи.
Негативних стереотипів щодо ромів в українському суспільстві доволі багато –деяких "знавців" послухати, то усі роми тільки і займаються, що вуличним шахрайством, крадіжками або наркоторгівлею.
Ці образливі стереотипи дуже втомлюють, дуже заважають жити і працювати.
Деякі праворадикальні угрупування взагалі відкрито називають мій народ сміттям і закликають, що нас усіх треба знищити.
Але чомусь люди не бачать тих ромів, які постійно працюють, які сплачуть податки, які гинуть на Донбасі, захищаючи Україну.
Суспільство чомусь забуває, що не існує кримінальних націй – люди, що порушують закон, є у кожній нації, у кожного народу. Це не залежить від етнічного походження.
Але знаходяться ті, кому до вподоби розпалювати міжнаціональну ворожнечу, маніпулюючи цими негативними стереотипами.
Насправді серед ромів дуже багато гідних та шляхетних людей, які можуть стати прикладом для багатьох. Але про них чомусь мало не говорять і не помічають.
Дискримінація ромів в українському суспільстві відчувається, на жаль, кожного дня. Я постійно на зв’язку з людьми з різних міст і областей України, чиї права порушуються самим нахабним чином.
Я завжди намагаюся їм допомогти, але найважче боротися с дискримінацією у маленьких містах, де представники місцевої влади почувають себе справжніми королями, для яких взагалі ніяких законів не існує. Їх дискримінаційне ставлення до людей іншої національності руйнує багато життів. Це дуже лякає.
Тому що коли існує така інституційна дискримінація – це вже не просто порушення прав людини, а якийсь голокост. Тому дуже багато ще треба змінювати в українському суспільстві у законодавчому полі.
Серед міфів, що існують в українському суспільстві щодо ромів, один з найбільш стійких – це міф про те, що усі ромські громади підпорядковуються своєму "баро", а, відповідно, при тому рівні корупції, що є в Україні, цим користуються ті чи інші політичні сили.
Щоб зрозуміти цю ситуацію з "баро", треба повернутися до тих часів, коли роми вели кочовий спосіб життя – тоді й справді мав бути хтось один, щоб керувати табором, направляти людей, домовлятися з місцевою владою про перебування на їх землі.
Тією людиною й був "баро", він вирішував усі питання. Але навіть тоді він ніколи не приймав рішення самостійно, а спілкувався з людьми, брав до уваги їх потреби.
Сьогодні ситуація дуже змінилась. Зараз вже є такі табори де взагалі немає "баро", а є й такі громади, де "баро" обирають лише на певний термін. Але роль, яку традиційно виконувала людина, що носила цей почесний титул, зараз частіше беруть на себе ромські громадські організації.
Тому не треба розповсюджувати міф, нібито роми – це громада, якою дуже легко маніпулювати. Тим паче, що політичні маніпуляції відбуваються з усім суспільством, а не тільки з окремими етнічними групами.
За останні 5 років серед ромів з’явилися люди, які вже мають спеціальну освіту і спроможні бути не тільки голосом своїх громад, а готові йти у політику.
Зміни відбуваються, і це змушує мене радіти. Особливо, коли я бачу активну діяльність ромських жінок, ромських активісток. Це надзвичайно важка праця. І я дуже вдячна ромським активісткам за їх стійкість.
Ще один міф – начебто роми не бажають інтегруватися в українське суспільство, залишаючись у межах своїх громад і дотримуючись найсуворішої заборони на шлюби з не-ромами.
Так от – це неправда. Роми не хочуть бути ізольованими. До пандемії я постійно їздила по різним областям України, зустрічалась з людьми з різних ромських громад. І я не бачила ні однієї ромської родини, де не хотіли б кращого життя своїм дітям.
А для цього потрібна освіта, тому що саме завдяки їй можна бути прийнятими у суспільство. І це розуміють навіть роми з традиційних громад.
Зола Кондур: Я не бачила ні однієї ромської родини, де не хотіли б кращого життя своїм дітям.
Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook
Та й щодо шлюбів ситуація давно вже змінилася – зараз немає такого жорсткого закону, що роми мають одружуватись лише з ромками, є вже достатня кількість змішаних шлюбів. Тут, скоріше, треба говорити про те, наскільки українське суспільство готове нас приймати.
Найчастіше українське суспільство не хоче нас сприймати як рівних і створює бар’єри, щоб ми відчували себе вигнанцями.
Небажання вчителів мати ромських дітей у своїх класах, небажання директорів шкіл, щоб у їх закладах вчились ромські діти – це реальність.
І навіть коли ромських дітей беруть у школу, то батьки інших дітей піднімають скандал, тому що не хочуть, щоб їхні діти вчилися разом з ромами.
Є багато випадків, коли ромських дітей просто постійно били, змушуючи їх покинути школу.
Навіть мій син не уник проблем з ксенофобними висловлюваннями у свою адресу. Він вчився у київській гімназії і до 8 класу все було добре.
Він завжди відкрито каже, що він ром і що він пишається цим, а Україна – його рідна країна. Але у 8 класі щось змінилося: діти, які вчились з ним усі ці роки, раптом стали його принижувати за його етнічне походження.
Одного дня він не витримав знущань і побився зі своїми кривдниками. А я у цей день була у Варшаві і виступала на засіданні ОБСЄ щодо прав людини.
Коли повернулася вночі до Києва та дізналася, що сталося у школі, мені було так боляче. Ти щодня працюєш, щоб такі речі взагалі не відбувалися, і раптом це стається з твоїм рідним сином.
Наступним ранком я пішла до школи, директорка викликала класну керівницю, а та сказала, що вона нічого не знала і нічого страшного не відбулося, просто підлітки посварилися.
Тоді я запропонувала провести у класі свого сина декілька занять на тему толерантності.
Я дала цим дітям базові знання щодо прав людини, щодо різних національних спільнот в Україні, розповіла про негативні і безпідставні стереотипи, що існують у суспільстві.
І я побачила, що ці діти відкриті до такої інформації, просто з ними ніхто ніколи не розмовляв на ці теми.
Тому я впевнена, що Міністерству освіти та науки треба змінювати програми, а також підходи до роботи з учнями.
Коли мене питають про мою "інакшість", я трохи ніяковію. Тому що не розумію, у чому моя "інакшість". Ми усі люди, в нас однакові цінності, ми усі бажаємо достойного життя та гарних умов.
У чому моя інакшість? У тому, що в мене ще є своя рідна мова, своя культура і традиції? Це не інакшість – це особливість!
Саме завдяки поєднанню таких особливостей суспільство стає більш мультикультурним, більш яскравим, більш повноцінним.
Зола Кондур: Багато культур у єдиній країні – це її скарб.
Фото зі сторінки героїні публікації у Facebook
Звідки утворюються стереотипи? Незнання і брак інформації. І це призводить до непорозумінь, викликає ворожнечу, насилля, конфлікти.
Багато культур у єдиній країні – це її скарб. Різні національні спільноти, що живуть у єдності – то велика сила.
Україна – це моя батьківщина, мій дім. І я дуже хочу, щоб ми усі почували себе в Україні саме як вдома, незалежно від нашого етнічного походження.
Андрій Тараненко
