За час війни понад чотири мільйони біженців покинуло Україну. Зараз Чехія, як і інші країни Європи, як ніколи підтримує нашу країну. Сюди з різних регіонів їдуть люди, які тікають від війни. Багато установ та організацій запустило спеціальні гарячі лінії, де надають допомогу тим, хто перетнув європейський кордон. Наразі, тут зупинилося понад 270 тисяч українських громадян. Налякані і стривожені жахіттями війни, вони пристосовуються до нового життя та шукають спокій у чужій країні.
Ми поспілкувалися з українками, які тікали від обстрілів та зараз перебувають на території Чеської Республіки.
Ірина, м. Київ: «Мої діти постійно здригалися, коли чули звуки машин!»
Фото: з особистого архіву героїні
Коли почалась війна, Ірина була в Києві. О 5 годині ранку вона прокинулася від двох сильних вибухів…
«Їх ні з чим не переплутаєш. Цей звук схожий на те, коли грузова машина з залізяччям натрапляє на яму і воно всередині підкидається і голосно падає… Але в багато разів сильніше. Дрижить земля.
З грудня ЗМІ почали писати про підозри американської розвідки, щодо російського вторгнення в Україну. Але ми не вірили. Таке не можливо в наш час. Ми почували себе досить захищеними, кругом нас європейські країни. Ми мирна країна. В моїй голові до цих пір не вкладається, як таке стало можливим у двадцять першому столітті… Мені було добре вдома. Я маю хороший прибуток, простору затишну квартиру у Києві, мої діти навчались у приватній школі. Ми не планували нікуди їхати.
Дві ночі я з доньками (яким по 13 та 16 років відповідно) та ще сорока людьми, ночували у підвалі нашої школи. На третій день ми зрозуміли, що напади не зупиняються і люди потихеньку почали виїжджати з Києва. Ми вирішили поїхати на пару днів в село біля Києва.
Там, ми також натрапили на постійні тривоги і ще провели дві ночі у холодному підвалі звичайної сільської хати. На четвертий день я зрозуміла, що це не зупиниться скоро. Почали надходити повідомлення про перші жертви. Я зрозуміла, що треба шукати безпечніше місце для дітей.
Я психолог за фахом, довго вчилася, багато працювала і зрозуміла, що я можу допомогти багатьом людям, якщо мої власні діти будуть у безпеці. Тому прийняла рішення виїхати за кордон.
В один момент, ми з моєю колегою вирішили рухатися на її машині на Західну Україну. Четверо наших дітей, я і моя подруга, сіли у маленьку Хюндай Гетц, мали речі на 2 дні, бо ж їхали «перечекати». Отак і вирушили. З Київщини до західного кордону їхали 4 дні. Кожної ночі ми зупинялися ночувати у різних містах: Хмельницький, Івано-Франківськ, Ужгород. Потім, день на кордоні у Словаччині чекали, щоб нас довезли до Праги. Там, чекала колега, яка знайшла нам місце для життя на перший час. Останню ніч ми спали в машині, доки нас везли в Прагу волонтери. Загалом, виходить, що з Києва до Праги ми добиралися 7 днів.
Чи були проблеми на кордоні? Ні, ми перетинали кордон пішки. В нас було 3 рюкзачки і 1 маленький чемоданчик з ліками. Було не важко. Словаки зустріли нас з величезною кількістю співчуття та співпереживання, годували, питали, як ми, дарували дітям іграшки… До цих пір згадую це зі сльозами. У той момент, я зрозуміла, що зробила вибір без вибору. Я залишила рідну країну, допоки там небезпечно для моїх дівчат.
За кордоном нас прийняли добре, дали безкоштовну кімнату в готелі у центрі Праги. Все було добре, окрім звуків за вікном — постійно їздили пожежники чи машини швидкої допомоги, місто живе своїм життям. Але мої діти постійно здригалися, коли чули ці звуки. У молодшої доньки почалися панічні атаки… Вона перестала виходити на вулицю, говорила, що боїться неба. Її малюнки також були страшними, про війну і зброю, чорно-коричневими тонами. В побутовому плані облаштуватися було не важко. Я вмію жити в великому місті, розібралася як працює транспортна система у Празі. Складно тільки з мовним бар’єром. Неможливо заповнювати документи, де немає перекладу. Я до цих пір не змогла влаштувати дітей в школу. У побуті мене дуже виручає знання англійської мови. А у офіційних установах дуже важко без перекладача.
Найважче було розуміння, що ми тут не в туристичній поїздці. Ми — біженці війни. Ми, троє, до цього часу не змогли вийти на прогулянку по місту. Я весь час працюю з українцями, а діти трохи вчаться онлайн, самі ще не наважуються ходити гуляти містом. Хоча, до дітей приїздив друг з Києва, який також з родиною у Чехії, вони їздили у парк.
Я розумію, що я у безпеці, але страх зберігається. А що, якщо пУТІН все ж таки натисне червону кнопку? Чи застосує ядерну зброю? Мої батьки, сестра, племінник, друзі, близькі люди залишилися під Києвом…
Взагалі, Київ зелене місто. Звісно, у нас є велика кількість багатоповерхівок. Проте, є й багато парків, улюблених міст для прогулянок, набережні Дніпра, кав’ярні, атмосферні містечка… Та зараз, там все може бути заміновано. Я не розумію, звідки тепер знати, що в лісі, в парку, на дитячому майданчику вже можна гуляти?
Звичайно, я планую повернутися додому. Я українка і люблю свою країну. Перебуваючи у Празі, розумію наскільки Прага красиве місто, але я люблю свій дім та все, як у нас влаштовано. Але, поки в Україні залишається небезпечно, я залишаюся тут.
Коли Україна переможе, найпершим, що я зроблю — буду плакати від радості!
Катя, 19 років, м. Буча: «Від вибухів у нас здригалися вікна»
Фото: Катерина в укритті (з особистого архіву героїні)
Катерина виїхала з Бучі. Коли почалася війна, вона безпосередньо знаходилася в цьому місці…
«Насправді я думала, що війни не буде, що це якісь фейки, інфоприводи й так далі. Проте, стало страшно, коли ввечері, 23 лютого, я побачила виступ путіна про приєднання «ЛНР» та «ДНР». Тоді, вперше подумала, що може початися війна. Я розуміла, завтра ми прокинемося в іншому світі. Не знала, що саме буде, але було зрозуміло, що це не пройде безслідно. Я до останнього не вірила, що покину свій дім. Але була вимушена це зробити.
24 лютого, у мене з балкону було видно, як над Гостомелем пролітали літаки, які скидали снаряди. Чомусь, у мене не було відчуття того, що це може добратися і до Бучі. Я думала, Буча — тихе містечко, тут немає стратегічних об’єктів, тому все буде добре. З першого дня ми ховалися в підвалі. Весь день лунали якісь вибухи, але відносно далеко від нас. Я дуже добре пам’ятаю, коли перший раз спускалася до підвалу, це був вечір 24 лютого приблизно о 6 годині. Тоді почула дуже потужну серію вибухів, від яких здригалися вікна. Дорогою до підвалу, я зустріла свою сусідку, в якої була маленька дитина, якій було менше року. Ми біжимо, начебто вже затишшя, відчиняємо двері й тут просто лунає перший, настільки сильний вибух, від якого, мені здалося, земля похитнулася. Було дуже страшно. І тоді, я не розуміла куди бігти, чи в підвал, чи назад додому. Я просто стояла, обнімала й закривала свою сусідку з дитиною. Усе ж, ми добігли до підвалу і добре, що він був прямо в нашому будинку. Це були жахливі дні. Я опинилася одна, мій хлопець пішов до територіальної оборони, а потім з ним пропав зв’язок, але це вже інша історія…
10 березня я виїхала з Бучі. Там відкрився зелений коридор і ми на цивільних автівках повиїжджали. До останнього я не хотіла це робити, але я розуміла, що вибухи все ближче і ближче, що під моїми вікнами їздить БТР, що я не можу відійти далі, чим на 200–300 метрів від свого дому, бо там стоять російські танки, гуляють російські солдати. Вони окупували наше місто.
Одного дня, ми із сусідом вийшли до аптеки. У нас було багато хворих і інвалідів у підвалі, у яких закінчилися ліки. Ми підійшли до торгового центру, там стояв великий танк і купа орків. Аптека була повністю розстріляна та розбита. Зрозуміло, що там уже нічого не продавалося. Люди просто приходили і брали що їм потрібно. Зайшовши в аптеку, ми ходили по розбитому склу й довго шукали пігулки від серця. Якось, я помічаю біля себе одного з орків, який каже: «Ой, может вам подать пакетик?». І чесно, у той момент я так хотіла плюнути йому в обличчя. Я зрозуміла, що ми в окупації.
Ще одна жахлива історія, пов’язана з моєю старенькою сусідкою. Вона тривалий час не з’являлася в підвал. Усі думали, що все добре, бо, можливо, старенька виїхала звідси. Але, одного разу бабуся прибігла в «бомбосховище» з гіпсом на руці. Розповіла історію, що вони разом із чоловіком, просто хотіли виїхати з Бучі. Дорога, якою вони виїхали, була заборонена орками для руху. Дідуся розстріляли, бабусі — прострелили руку. В останній момент, коли вже хотіли вбити сусідку, вона закричала: «Не стріляй! У тебе ж теж є мама». На що, орк просто відповів: «Беги, сука, беги». Кілька днів бабуся не могла добратися додому через те, що вона впала і пошкодила голову. Також, навіть не змогла забрати тіло свого чоловіка. Насправді таких історій багато, коли людей розстрілювати, через те, що вони просто ходили по вулицях. Орки встановлювали свою комендантську годину, про яку мало хто знав.
Усе це змусило мене виїхати з міста. А ще той факт, що мій хлопець був у територіальні обороні. Отримавши травму, він потрапив у київську лікарню. Я розуміла, що залишилася сама і дуже хочу з ним побачитися. Але залишаючись тут, я можу просто не вижити.
До кордону ми добиралися автобусом. Просто купили квиток на автобус і поїхали. Їхали через Польщу до Чехії. Проблем на кордоні взагалі не було. На Польському кордоні нас дуже гарно зустріти, роздавали воду, чай, їжу. Було добре, що ми їхали до друзів. Вони нас зустріли, поселили і ввели «в курс справи». За кордоном складно було звикнути до того, що ти не дома. Звикнути до звуків машин та літаків, тому що коли я їх чула, починала боятися та пригинатися. Було складно адаптуватися до нормального життя та розуміти, що твої рідні в Україні і їм загрожує небезпека. Мій тато на передовій зараз, тому це ще один факт, що складно бути так далеко. Складно знайти тут спокій.
Моє місто Буча було прекрасне місце. Воно знаходиться недалеко від Києва. Буквально нещодавно його відбудували, зробили, як маленьке «Європейське містечко». Там було багато зелених зон, парків, гарних будинків. Місто з прекрасними людьми, з прекрасною природою. Дуже боляче було власними очима бачити те, що зараз постять на фотографіях. Я не можу передати всі емоції. Буча — це просто оазис спокою, миру, природи та щастя. Але зараз усе це зруйновано тварюками. І це жахливо. Коли я залишала місто, бачила гори густого диму. Якось, підірвали торговий центр і поруч була АЗС — вона горіла добу. Я вже на звук могла орієнтуватися, де летять гради, де артилерія, де автоматні черги, де танки. Чесно, я не можу повірити в те, що все так змінилося. Це інша Буча. Я не хочу, щоб Буча асоціювалася з тим, з чим її зараз асоціюють. Я хочу, щоб вона асоціювалася з містом, яким вона була до цього.
Звичайно, я планую повернутися до рідного дому. Там залишилося все моє життя. Втім, за матеріальні речі я не переживаю. Тому що, я думаю їх уже нема. Варто повернутися просто за моменти життя, щастя, за людей, за роботу, з якої я хотіла звільнитися, але чорт забирай… Я так люблю ту роботу сьогодні!
Що я зроблю найпершим після перемоги? Те, що зробила в перший день війни, напишу, чи зателефоную своїм рідним та близьким і скажу, що війна закінчилася!
Хотіла додати, що коли ти бачиш усі ці жахливі фотографії з Бучі, з дитячого табору, де просто зробили кімнати для катувань, де жорстоко вбивали людей, коли ти бачиш місця в лісі, де поховані люди, у тебе перед очима спливають часи, коли ти ходив у цих місцях, ти був щасливий і в тебе попереду було все життя і всього міста попереду було все життя. Там була багата історія, багато траплялося всього доброго та хорошого. А зараз усе, що там відбувається — це просто смерть.»
Наталія, 63 роки: «Коли нас перший раз бомбили, ми спали по 2 години»
Наталія знаходилася у місті Миколаїв, коли почалася війна. До початку вторгнення вона дивилася новини, проте не думала, що війна справді буде, що всі жахіття стануть реальністю.
«Коли напали на наше місто, я вирішила одразу, що треба їхати. Моя донька зовсім не хотіла покидати дім, адже у неї трирічна дитина і їхати зараз дуже страшно. Проте, її чоловік підтримав мене, наполіг, і ми троє: я, моя донька і трирічна внучка — почали збирати речі. Коли нас перший раз бомбили, ми спали по дві години.
Ми їхали до Чехії. Дорога дуже далека. Через всю Україну було страшно йти, адже майже всюди відбувалися військові дії. Вирішили їхати в об’їзд, через Молдову, Румунію, Угорщину та Словаччину.
26 лютого, о 9 ранку ми хотіли викликали таксі, щоб виїхати з свого району. Але через військові дії, знайти таксі було нереально. Через деякий час, знайшлася машина. Потім, знайшли через Facebook перевізників, які б довезли нас з Миколаєва в Одесу. Цікаво, що перевізники взяли з нас по 1000 грн з кожного, тобто в 10 раз більше, ніж маршруткою, як це було до війни. Проте, тоді ніякі гроші не були важливі. Важливо, якнайшвидше вибратися.
Приїхав «Мінівен». Ми їхали, поки перед нами не підняли розвідний міст. Це ще одна проблема на шляху, адже невідомо коли його опустять. Тому пішли в об’їзд, а там – всюди блокпости. Нікого не пропускали і сказали, що туди йдуть війська з Криму та Херсона… Ми так «моталися» до вечора. Водій сказав: «Все сьогодні ми нікуди не виїжджаємо, я відвезу вас додому. Завтра, о 8 ранку буде друга спроба».
На наступний день, міст був опущений, тому вдалося спокійно проїхати. На Одеській трасі, я вже сиділа і дякувала Богу, що ми переїхали. Миколаїв був позаду. Приїхавши на вокзал до Одеси, сіли в автобус для біженців. Не доїжджаючи до кордону, вже виднілися величезні черги з машин. Тому, ми йшли пішоходом до пункту пропуску, адже, як нам сказали: «На машині будете чекати три дні». Знаєте скільки ми пройшли? 10 кілометрів. Близько 4 годин ми йшли пішком.
У мене зламана рука, тому йти було дуже важко. Почався дощ, під ногами — болото. Внучка плаче, донька несе важкі сумки, а я з валізою… Кордон ми пройшли досить швидко, не дивлячись на велику чергу людей.
В Кишиневі зупинилися в знайомих на ніч. На наступний день, ми знайшли автобус, який довіз нас до Чехії. А в Празі проблем вже не було, оскільки я 8 років працюю за кордоном та звикла до цього міста.
Я переживаю за людей, які залишилися на Україні. Багато хто питає: «Чим допомогти Україні?». Нам потрібна зброя! Серйозна протиповітряна зброя, яка одразу знищує кораблі, літаки, ракети. Знаєте, коли ви хочете, щоб щось збулося, ви повинні цю картинку бачити перед очами. Мої очі бачать таке: «Українській армії дають серйозну зброю, вони захищають Україну і потім — ми перемагаємо. Коли люди думають: «Ой як все погано, а якщо ми не виграємо, а якщо так не станеться…» — вони самі притягують до себе негатив. Отже, позитивна картинка — шлях до перемоги.
Місто Миколаїв було чудовим. Але росіяни його вбили: розбомбили нашу церкву, лікарню, торгові центри…
Повертатися в Україну поки небезпечно. В моєї подруги, син служить в Одесі. І він постійно каже: «Мамо, ні в якому разі, поки не повертайся в Україну, тому що ніхто не знає, що може бути». Коли Україна переможе, ми відбудуємо нашу країну!»
Марія, 38 років, м. Харків : «Паніка, крики, істерики, забуті діти, викинуті речі — було все!»
Фото: з особистого архіву героїні
Марія, з міста Харкова. Виїхала за кордон з батьками. Коли вона залишала своє місто, воно було, ніби мертве, а небо — повне густого диму…
«Про початок війни я дізналася, прокинувшись на орендованій квартирі, від кількох гучних вибухів та кричущих сигнальних звуків машин. Спочатку не повірила, думала просто гучний вибух чогось із комунального господарства. Але, через кілька хвилин, вибухи повторилися знову. Тоді вже затремтіли вікна, міжкімнатні двері, і зрушився чайник на стільниці. На телефоні було кілька повідомлень в загальній групі «подруг». Кожна писала: «У нас вибухи… Схоже почалося…». Це при тому, що кожна з нас чотирьох, живе в різних куточках Харкова. Було дуже голосно скрізь. Коли почалася війна, я не вірила і тим більше не передбачала покидати Харків. Не вірила ні першого дня, ні другого, ні третього… І досі не вірю, що таке відбувається. Того ж ранку, я в паніці схопила рюкзак, кинула туди якісь незрозумілі речі, бо я не готувалася до такого. Єдине, що було зібрано, це документи, вони в мене завжди лежать в одній папці. Схопила під пахву свого собаку Йоріка і побігла в метро. У квартирі я була сама і мені було дуже страшно. Добігши до метро, я нічого краще не вигадала, як поїхати на роботу. Робоче, цокольне приміщення знаходиться у старому будинку з товстими стінами. Мені здавалося воно схоже на бункер. Приїхала туди і думала: «Що далі?». У центрі на Алчевських живе моя подруга, вона запропонувала прийти до неї, щоб не так страшно було. Добігла до будинку подруги і побула там ще кілька годин. Потім зателефонувала татові. Вирішила, що поїду до нього, удвох все ж таки не так страшно. Від подруги я пішки пішла до метро Університет, поїхала на Студентську, де живе мій батько. Електричка, доїхавши до Барабашово, зупинилася і з того моменту метро працювало лише, як бомбосховище. До тата добиралася вже на таксі. Наступного дня, ми ще мали сміливість з'їздити на орендовану квартиру за моїми речами, бо мозок зовсім не розумів, що відбувається. Також, ще простояли близько години в черзі в АТБ, встигли купити невеликі запаси їжі. Розплачуючись на касі, почалися сильні обстріли. Ми дивом у цей момент вже закінчували покупку (проводили платіж). Охоронець почав виганяти всіх із магазину та кричати: «Повітряна тривога! Терміново закриваємось! Всі в укриття!». До будинку добігли за 4 хвилини, хоча йти всі 10. Тяжкість пакетів навіть не відчували, тікаючи під звук вибухів та пострілів. Це був лише другий день і страх був дуже сильним.
Рішення їхати з Харкова було ухвалено в ніч з 1 на 2 березня. Вранці, розбомбили площу, протягом дня не припинялися обстріли, увечері над нашим будинком пролетіло 3 або 4 винищувачі. Сил ховатись у ванній в одязі, шапці, прикриваючись подушками — вже не було. Затихало тільки вночі, але ненадовго. Пізно ввечері 1 березня в нашій загальній групі мешканців будинку, написала одна дівчинка: «Завтра вранці планую їхати на залізничний вокзал, може хто ще збирається, давайте об'єднаємося». Далі вже руки якось самі взяли і набрали її номер. Домовилися з нею зустрітись вранці біля під'їзду. 2 березня я із собакою під пахвою, тато та наша сусідка — виїхали на залізничний вокзал у напрямку західної України. В Ужгороді у мене живе друг і він зміг нам дати притулок на кілька днів. Те, як ми добиралися до Ужгорода, це окрема історія. Це тривало три доби. На харківському вокзалі ми простояли 12 годин, перш ніж потрапити до поїзда. Тиснява була просто жахлива. Паніка, крики, істерики, забуті діти, викинуті речі (щоб самому влізти у вагон) — було все! Всі відео, на яких люди викидають із вагонів людей, щоб самим туди потрапити — це правда.
Діставшись Ужгорода, і трохи «відпочивши» від бомбардувань і стрілянини, вирішували що далі. Рішення я ухвалила швидко. Варіантів житла в Ужгороді, в передмісті, до того ж по всій західній Україні не знайшли, або були лише за «мільйони». Залишатися на голові у людей також не варіант. Вирішили перетинати кордон. І, оскільки, я в 2012-2014 роках жила в Чехії, рішення було однозначним. Поїхали до Чехії. Вона мені хоча б знайома: мова, менталітет, тощо.
Весь шлях нам всі допомагали. Волонтерських центрів та небайдужих людей дуже багато. І навіть, якщо поїхати самому, ти по факту будеш не сам. Біженців було дуже багато, як і волонтерів. Держава нам виділила житло, забезпечила харчуванням, медичною страховкою та правом працювати на рівні з місцевими жителями.
За кордоном, ми ще здригалися від гучних звуків. Навіть двері, що лускають, наводили жах і викликали бажання бігти в укриття. Але все ж таки мозок з кожним днем все більше розуміє, що ми в безпеці. Іноді лякають літаки, але це не порівняти з тим страхом, що був удома. Страшно за країну, за тих, хто там залишився, за військових, які тримають оборону та захищають нас. Часті емоції, окрім страху — це агресивність. Насамперед на сусідів які розв'язали цю криваву бійню, навіть не розуміючи за що вони б'ються. Злість на українців, які наживаються на горі інших (хто здає квартири за мільйони, хто привласнює волонтерські гроші, хто розкрадає гуманітарку для солдатів і продає її на ОЛХ…).
Моє місто Харків — це завжди жваві вулиці, парки та сквери для прогулянок, це величезна кількість ВНЗ, студенти та їх гучний сміх навколо, це торгові центри (які збирають у собі величезні натовпи), це вело доріжки та спорт (харків'яни дуже спортивні), це відпочинок біля річки, дитячі майданчики в кожному дворі і в центрі, це кінотеатри, кафе, ресторани, кав'ярні, кальянні, нічні заклади. Перелічувати можна довго. Наше місто чисте, доглянуте, з дуже розвиненою інфраструктурою і щодня киплячим життям у ньому! Коли ми їхали з міста, воно було порожнім, руйнувань центру ми не бачили, тому що повз їхати було дуже небезпечно. Машин на дорогах також практично не було. Місто ніби вимерло. Проїжджаючи далеко від центру, в небі було багато диму. Небо було «брудним», місто — неживим.
Звичайно, я планую повернення в свою країну. Хочу побачитися з друзями та обійняти кожного! І я буду рада обійняти кожного українця! А після обіймів — відбудуємо наше українське місто!»
Марія, 21 рік та Надія, 26 років, м. Харків: «Дуже хочеться бути вдома»
Фото: з особистого архіву героїнь
Дві сестри Маша та Надя, народилися на Донбасі, але останні роки жили в Харкові. В Україні залишився їх тато, він на окупованій території на Донбасі (смт Донське) та бабуся з тіткою — вони в Кропивницьку. Мама дівчат працює в Польщі, вона була там, коли почалася війна.
«Я прокинулася о 5:14 ранку від вибухів, ліжко тряслось, як і вікна. Розбудила Надю (вона має проблеми зі слухом, тому нічого не почула), але вона вирішила, що то машини та заснула далі. Я почула свист ракети та вже точно зрозуміла, що дійсно війна.
Ми декілька разів обговорювали новини про війну, але жартували, що «ну яка війна у 21 столітті». 23 лютого обидві були дуже тривожні, але не розуміли чого. Але ми навіть не очікували, що весну зустрінемо вже в чужій країні.
1 березня кинули бомбу на Харківську ОДА. Ми живемо далеко від неї — 2 станції метро, або майже година пішки. Але ударна хвиля була неймовірна, наче зовсім поряд впало. Тут ми зрозуміли, що так далі жити неможливо. Тож після обіду були на вокзалі. Спочатку було важко викликати таксі, з 11 до 15:00 жодного шансу. Але якийсь водій прийняв виклик, та через 10 хвилин ми вже були на вокзалі. Найважче було сісти на потяг. Багато іноземців, товпа людей, крики, дуже страшно… На кордоні взагалі не було проблем, ми пройшли піший кордон за 30 хвилин. Нам допомагали на кожному кроці, навіть дали мені необхідні ліки від алергії. Важко було фізично, бо ми маємо рідкісне шкірне захворювання — Бульозний єпідермоліз. Тож потрібно було постійно змінювати пластирі, обробляти рани, але в дорозі це не завжди було можливо.
За кордоном прийняли нас «як вдома». Друзі друзів знайшли житло, зустріли на вокзалі й довезли під двері, нагодували. Ми були в шоці від тишини, що могли спокійно поїсти та прийняти душ. Облаштуватися було важко, ми й досі приходимо до тями. Чужі стіни, люди, країна, чужа мова. Найважче було оформлення документів, візи і так далі. Тому що, це нереальні черги, ще не налаштована система (ми були в першій хвилі біженців), черги з 4–5 години ранку й аж до вечора. Але ми впоралися з цим і неймовірно вдячні та щасливі, що ми в безпеці.
Зараз ми в безпеці й розуміємо це, але є страх невідомого, що буде далі з нами та з нашою країною. Коли начитаємося новин, страх та паніка аж підпирають. У таких випадках, ми намагаємося робити «нормальні речі» — ходити в магазин, пити каву, подзвонити мамі, подивитися добрий фільм. Надя в’яже макраме, а я починаю «донатити» на армію — це дійсно заспокоює.
Харків — для нас особливе місто. Тут ми виросли, як особистості, тут ми знайшли себе та свою справу, тут було все наше життя. Харків — неймовірно вільне, молодіжне та творче місто. Для мене воно має запах карамельної кави та весняних квітів, для Наді Харків — це аромат магнолій та метро. Востаннє, місто було сумним і сірим — ніколи не бачили його таким.
Ми дуже хочемо повернутися в Україну, коли це стане можливо. Обов’язково зробимо свій вклад у розвиток країни. Дуже хочеться бути вдома.
Скоріше за все, ми будемо ридати від щастя та думок про те, що довелося пережити нам, людям та Україні. Обов’язково відсвяткуємо, але вже на рідній землі. Ще хочеться скоріше обійняти всіх близьких і друзів, а ще відчути українське повітря. Такого ніде нема!»
Анна, 31 рік, м. Київ: «Я прокинулася від дрижання вікон на балконі — це йшли жорстокі атаки на Ірпінь та Гостомель»
Фото: з особистого архіву героїні
Коли почалася війна, Анна знаходилася в себе вдома, в Києві. Коли почалася війна, вона знаходилася в себе вдома, в Києві. Наразі там залишилися її батьки, рідні, друзі та минуле життя.
«За декілька годин, до перших новин про початок війни, я погано спала — від слова зовсім. Прокинулась о другій-третій годині ночі з якимись щемливими почуттями, взяла альбом свого колишнього бігового клуба й розглядала спогади десятирічної давнини. Через декілька годин почалися новини, я на автоматі спробувала піти в зал потренуватися — він був зачинений. Люди вже мігрували по району — з речами, дітьми, домашніми улюбленцями, хтось з алкоголем — на годиннику була тільки 8 година.
Почалися вибухи, атаки, кожну годину пролітали літаки. Я ще на той час отримувала запевнення від людини, думка якої мені була важлива (як показав час, крім слів співчуття та співпереживання, ця людина більше нічим допомогти не змогла). Найгірше почалося 25 лютого, коли я прокинулася від дрижання вікон на балконі — це йшли жорстокі атаки на Ірпінь та Гостомель. Я планувала переїхати до батьків, але залишилася без машини, таксі викликати було неможливо. І все це просто паралізувало мене. Я декілька годин, без жодних сил, пролежала у ванній своєї квартири на 17 поверсі.
І раптом дзвінок від подруги, що живе в іншому кінці міста. Вона бачила попадання ракети в сусідній будинок і одразу вирішила втекти звідти. Аня запропонувала поїхати до нашої подруги в Ірпінь. Я погодилася, збирала речі, запевняла маму, що все буде добре і якщо що, ми приїдемо до неї.
Ми вже були на півдорозі, коли мама нашої подруги з Ірпеня подзвонила і сказала: «Дівчата, на їдьте до нас, це небезпечно». І ми поїхали до моєї мами. Один телефонний дзвінок, можна сказати, врятував двох дівчат від можливої смерті.
У моєї мами ми за Анею були 4 дні. Хтось спав на підлозі, 3 ночі провели в підземному паркінгу в машині. Найгірша ніч була, коли атакували військову частину недалеко від нас, навпроти будинку бабусі й дідуся. Не забуду цього ніколи. Ще в перший день я отримала повідомлення від подруги, що вона може розмістити мене і всю сім’ю в Празі. Були довгі дискусії, вирішили, що поїду тільки я.
Діставалися до безпечного місця ми складно, у декілька етапів. Спочатку ночували в невідомих людей у Київській області, прокидалися о 5 годині від фраз: «Дівчата, там російські танки за вікном». Потім стояли 3 години на в’їзді в Тернопіль, провели ніч у подруги в Тернополі й нарешті, дісталися до маленького селища Івано-Франківської області, де зупинилася наша з Анею спільна кума. Декілька днів вмовляли кума відпустити дружину й дітей самих закордон. Перетнули кордон ми в Смільниці дуже швидко, за годину. Потім сиділи і ридали за нашим щасливим життям, що закінчилося 24 лютого, о 6 годині ранку.
Перетнувши кордон, ми розділилися — дівчата поїхали у Варшаву, а я залишилася чекати на своїх друзів, щоб доїхати до Праги. Не буду вдаватися в подробиці перших годин у Польщі, а хочу більше зупинитися на Празі та Чеській Республіці. Це саме той випадок, коли ти абсолютно не очікувала від невідомих тобі людей такого рівня підтримки, допомоги у всьому (від речей до помешкання та вільного часу). Чеські колеги з моєї компанії, що займається клінічними дослідженнями проявили всі ті найкращі якості, які можуть бути в людині. На відміну, від людей, на підтримку яких ти розраховувала, твоїх колишніх співвітчизників, які навіть не знайшли часу, щоб поговорити чи зустрітися.
Найважчим залишається прийняття того, що твого колишнього життя вже нема і як раніше, вже ніколи не буде. Кожного дня, протягом усіх моїх п’яти тижнів у Празі, я плачу. Дякуючи своєму київському психотерапевту, я прийняла ці постійні сльози і сприймаю їх, як ліки. Безпека це те, що частково втрачене для мене. Я не почуваюся в абсолютній безпеці, не можу спокійно дивитися на літаки, вертольоти, тіло реагує на будь-які сторонні звуки.
Київ — це моє рідне місто, частина мого тіла та душі. Ми іноді сперечаємось, я його не розумію, сварюся, ображаюся, але безмежно кохаю. Немає кращого місця на світі, ніж мій Київ. Буду відверта, наразі, через робочі питання, я думаю про те, аби знайти роботу за спеціальністю в Чехії, так як в Україні з цим буде велика проблема. На разі допомагаю грошима, часом, зв’язками тим, кому це потрібно.
Перше, що я зроблю, коли приїду в Київ — завітаю до батьків, поцілую їх, і ми поїдемо дивитися на кохане місто-переможець Київ.»
------------------
В рамках проєкту «Як розпочалась війна».
Проєкт проведено Сіоністською федерацією України (СФУ) в партнерстві зі Студією «Діє-Слово» та Таврійським національним університетом ім. В. І Вернадського, ІФЖ.
