У цій статті я сфокусуюся на пам’яті про геноцид ромів та її збереженні у суспільствах трьох східнослов’янських країн (з визнанням умовності такого узагальнення), які зазнали німецької окупації і на території яких було знищено щонайменше 30 тисяч рома.
Після розпаду Радянського Союзу 1991 р. новопосталі країни стикнулися з необхідністю переосмислення досвіду Другої світової війни та, зокрема, мартирологу окупації. У цьому вони відштовхувалися від радянської спадщини, у якій певним групам – єврей_кам та рома – відмовляли у праві на присутність у палітрі жертв.
У цій статті я сфокусуюся на пам’яті про геноцид ромів та її збереженні у суспільствах трьох східнослов’янських країн (з визнанням умовності такого узагальнення), які зазнали німецької окупації і на території яких було знищено щонайменше 30 тисяч рома. Дослідження показують, що пам’ять про їхню долю зберігалася на усному рівні всередині самої спільноти, адже навіть за часів пізнього СРСР було ще багато тих, хто пережили геноцид і ділилися досвідом із наступним поколінням. Це знання, за термінологією Аляйди та Яна Ассманів, можна віднести до «комунікативної пам’яті», яка може видозмінюватися та перекручуватися, а також послаблюватися та згасати упродовж трьох-чотирьох поколінь.
Офіційна політика пам’яті СРСР не допускала розмови про окремі групи, яким з боку окупантів загрожувало знищення за расово-ідеологічними мотивами. Резони радянської влади полягали в тому, аби впровадити у масову свідомість уявлення, нібито гітлеризм ніс винищення усім народам СРСР – це мало консолідувати маси у протистоянні загарбникам. Ромський письменник Алєксандр Герман (Германо) ще 1945 р. написав розлогий огляд «Фашизм і цигани у Вітчизняній війні», але його ніколи не було надруковано. Наприкінці 1960-х рр. аналогічний твір мав намір підготувати радянський письменник єврейського походження Лев Гінзбург. Але його намір теж не був утілений.
Рома хоча й рідко, але все ж фігурували в опублікованих документах, популярній літературі, мемуарах та художніх творах як жертви політики знищення. Але, на мою думку, слід зважати й на те, як їх зображували: як кочову групу, чужу для місцевого населення (це попри те, що у понад половині відомих випадків нацисти страчували осілих рома, добре інтегрованих у громади). Це вписувалося у притаманні радянській культурі уявлення про кочівлю як явище майже асоціальне і злочинне. Відтак переслідування ромських жертв сприймалися здебільшого як обґрунтовані й заслужені, а тому й не варті співчуття і належної комеморації. До певної міри таке сприйняття й нині притаманне усім пострадянським суспільствам та дотепер справляє вплив на культуру пам’яті геноциду ромів.
Суспільно-культурний простір та історична політика в Білорусі, Росії та Україні.
У Білорусі історики звернули увагу на історії етнічних спільнот після здобуття незалежності. Це принесло деякі позитивні зміни, однак, як зазначають дослідники (Андрей Котлярчук, Філіп Бусау), вивченню геноциду ромів це не сприяло. Алексей Браточкин зазначив, що пам’ять про жертв окупації іншого етнічного походження, ніж білоруси, донині є предметом турботи етнокультурних організацій та закордонних інституцій.
У сучасній Російській Федерації історична політика, зокрема, візії Другої світової війни, виглядає як повернення до «радянської» моделі пам’ятання минулого і має тенденцію до вироблення нової «неорадянської» моделі. Ідеться про зображення «Великої Вітчизняної війни» як центральної події радянської історії, повернення під виглядом «патріотизму» до імперіалістичних та націоналістичних цінностей, культивування почуттів єдності та готовності до самопожертви задля держави. Про долю меншин припустимо говорити лише в рамках дискурсу про їхній героїчний внесок у «загальнонародну» перемогу над загарбниками – тобто презентувати життя та історії фронтовиків, учасників партизанського та підпільного руху, але аж ніяк не пересічних цивільних жителів.
Усе ж, на відміну від «радянської», у сучасній російській моделі пам’яті з’явився новий нюанс. Державні органи вже не замовчують повністю нацистську расову знищувальну політику щодо єврей_ок або рома, – натомість акцентують, що ці меншини мають відчувати вдячність Червоній армії (а відтак – лояльність радянській і, відповідно, сучасній російській владі) за те, що вона врятувала їх від загибелі – хоча саме такої мети Червона армія ніколи не мала. Цю тенденцію наглядно проілюстрували, наприклад, суперечки навколо комеморативних заходів за участі РФ на початку 2020 р. з нагоди річниці визволення табору смерті Аушвіц – як у самому Державному музеї «Аушвіц», так і у ізраїльському Меморіальному комплексі «Яд Вашем».
В українському суспільстві після здобуття незалежності проєвропейські, націоналістичні та прорадянські (певною мірою – проросійські) настрої конкурували між собою. Втім, у ситуації конкуренції моделей пам’яті досвіду рома лишалося мало місця. І прорадянська, і націоналістична моделі були схильні маргіналізувати його. Однак, у порівнянні з білоруським та російським випадками, тут відбувається певна еволюція, яка обумовлена: (1) більш активною діяльністю сектора НУО; (2) поширенням більш «гуманізованого» образу війни, тобто уваги до страждань «пересічних людей»; (3) відчутною роллю «регіональних» зразків пам’яті та більшою плюралістичністю у формуванні бачення війни; (4) проєвропейськими інтеграційними прагненнями, які проголошували усі уряди країни. Унаслідок цього дедалі активніше торує свій шлях «інклюзивна» модель пам’яті, тобто та, що надає можливість різним групам суспільства мати свій голос у мартирології війни. Утім, антиромська діяльність праворадикальних угрупувань (найбрутальніший випадок стався у 2018 р. та призвів до людських жертв) також знаходить відгук у суспільстві і справляє опосередкований негативний вплив на культуру пам’яті про геноцид ромів.
Політика пам’яті та державні меморіальні дати
У Росії 2004 р. було зроблено спробу затвердити 2 серпня як «День пам’яті жертв геноциду циганського народу». Автор законопроекту на засіданні Держдуми запропонував спрощене, але в цілому адекватне історичним реаліям обґрунтування. Але експерти відповідних комітетів Держдуми відхилили ініціативу. Нових спроб запровадити День пам’яті ромських жертв у РФ не було.
В Україні 2004 р. Верховна Рада окремою постановою оголосила 2 серпня «Міжнародним днем голокосту ромів» (sic!). В історичній преамбулі цього акту зазначалося: «За роки Другої світової війни гітлерівські фашисти разом з своїми прислужниками, здійснюючи расистську політику етноциду, вивезли з окупованих країн і спалили у концтаборах близько 500 тисяч ромів». Тут геноцид рома «екстерналізовано»: про сотні та тисячі рома, розстріляних на околицях українських міст та сіл, у постанові не йшлося. Попри те, що ця постанова виконується далеко не в повному обсязі, важко переоцінити її значущість – вона створює легітимне поле діяльності та впливу на державні органи з боку «агентів пам’яті», які діють у сфері комеморації геноциду рома.
Про подібні державні ініціативи в Білорусі наразі не відомо.
Пам’ятники / пам’ятні місця
У Білорусі було споруджено три пам’ятники, повністю або частково присвячені трагедії білоруських рома. Перший встановлений на місці колишнього гетто у Пінську в 1993 р., другий – 2004 р. на місці масових розстрілів рома, ув’язнених у Городищенському гетто; третій – монумент 2007 р., що увічнює пам’ять про усіх жертв Колдичевського концтабору та водночас чітко вказує на їхню етнічну належність і через це поки лишається безпрецедентним для Білорусі. Проте, як зазначає Ф. Бусау, усі ці пам’ятники розташовані порівняно недалеко один від одного, у Брестській області, тому немає підстав казати про повсюдний характер політики збереження пам’яті у країні, а запланований у 2010 р. меморіал жертвам геноциду рома у Мінську донині не споруджений. Усі три пам’ятники було встановлено зусиллями неурядових організацій (в т.ч. ромської громади).
У Росії, де навіть за стислим оглядом архівних джерел та опублікованої літератури відомо кілька десятків масових розправ з рома – існують лише два пам’ятники на місці їхньої загибелі: у селі Александрівка Смоленської області та на Пробному полі біля Брянська. Ідея Александрівського монумента виникла ще в 1968 р. Ініціатори, представники місцевої ромської громади, зв’язалися з театром «Ромен» у Москві, який доклався до фінансування цієї справи. Рома з Александрівки також пожертвували гроші. Скромний пам’ятник було відкрито 1982 р., але влада дозволила написати на ньому лише: «Тут лежать 176 мирних мешканців села Александрівка, яких 24 квітня 1942 р. розстріляли німецько-фашистські загарбники». Лише нещодавно, у вересні 2019 р., біля старого пам’ятного знаку був відкритий новий пам’ятник, на якому зазначено: «Тут поховано 176 мирних жителів села Александрівка, розстріляних німецько-фашистськими загарбниками 24 квітня 1942 р. Їх убили за те, що вони були циганами». Прикметно, що й сучасний пам’ятник було встановлено за підтримки неурядового сектору – організації «Російський єврейський конгрес».
В Україні із понад 140 місць масової загибелі ромського населення нині на 11 місцях встановлені пам’ятники, які відкрито називають рома жертвами (або однією з груп жертв, якщо це були місця загибелі різних категорій населення, як-от Бабин Яр у Києві).
Бабин Яр – місце, де протягом 1941–1943 років масово страчували здебільшого єврей_ок, але також рома, радянських військовополонених, українських націоналіст_ок, православних священиків, радянських та націоналістичних підпільни_ць, пацієнт_ок психіатричної лікарні, заручни_ць та усіх, кого окупанти вважали «підозрілими» та «небажаними елементами». Ще в 1995 р. Київське міське товариство рома «Романіпе» у співпраці з архітектором та скульптором Анатолієм Ігнащенком спроєктували пам’ятник, відомий як «Ромська кибитка», встановлення якого було несподівано заборонене міською адміністрацією. Через кілька років «Кибитку» встановили у передмісті Кам’янця-Подільського. У 2006 р. було створено Національний заповідник «Бабин Яр», але ця установа не доклала зусиль для повернення пам’ятника. У 2009 р. коштом ромської громади у Національному заповіднику було встановлено невеликий меморіальний знак, який у червні 2011 р. був знищений невідомими. Ромська громада поставила менший меморіальний знак на місці знищеного, і лише до 75-х роковин різанини в Бабиному Яру пам’ятник «Ромська кибитка» за підтримки Міністерства культури був повернутий до Києва та урочисто відкритий 23 вересня 2016 р.
Агенти пам’яті. Співвідношення позицій агентів пам’яті та держави.
Розглянемо питання про те, завдяки кому відбувається діяльність, спрямована на комеморацію ромських жертв. Для позначення цих індивідуальних або колективних актор_ок доречно вжити назву «агент_ки пам’яті».
Найширшу палітру демонструє український приклад. Агент_ок пам’яті в Україні можна розділити на три групи:
(1) Ромські НУО, що реалізують проєкти самостійно або у співпраці з неромським неурядовим сектором, власним коштом або за донорської підтримки міжнародних чи іноземних фондів (ГО «Правозахисний ромський центр», Ромський жіночий фонд «Чіріклі», Коаліція ромських неурядових організацій та багато регіональних організацій).
(2) Українські неромські актори, які проводять свої дослідницькі та освітні проєкти, почасти залучаючи представни_ць ромської громади та за донорської підтримки міжнародних чи іноземних фондів (НУО «Український центр вивчення історії Голокосту» (Київ), Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» (Дніпро), Всеукраїнська асоціація вчителів історії та суспільних дисциплін «Нова доба» (Львів), ГО «Март» (Чернігів), тощо.
(3) Закордонні інституції або місцеві осередки міжнародних установ, чиї освітні ініціативи пов’язані з темою геноциду ромів («Ромська програма» Міжнародного фонду «Відродження» у Києві, низка проєктів з вивчення геноциду ромів та просвіти про це за підтримки Фонду Фрідріха Еберта, Посольства Німеччини в Україні, фонду «Пам’ять. Відповідальність. Майбутнє» та Фонду Рози Люксембург в Україні).
Агентами пам’яті у Білорусі та РФ є насамперед ромські етнокультурні організації. У цих двох країнах відсутній або зведений до мінімуму вплив осередків міжнародних або закордонних організацій (що передбачає незалежність від державної підтримки). Статистика по Білорусі, РФ або Україні демонструє значну кількість ромських етнокультурних установ. Але за схожими кількісними показниками вдається роздивитися принципову різницю у їхній природі, напрямах діяльності, стосунках із владою та розумінні власних цілей та завдань. За спостереженнями дослідників Елени Марушиакової та Веселина Попова, «на сьогодні навряд чи можливо говорити про ромський НУО-сектор у Російській Федерації. […] Ромські активісти з великими труднощами сприймають думку, що їхні організації повинні діяти самостійно або навіть протистояти державі в деяких аспектах […. Вони] з обережністю ставляться до проектів, що фінансуються іноземними донорами, що може поставити під загрозу їхній правовий статус і стати причиною включення до категорії “іноземні агенти”». Схожу картину демонструють ромські НУО Білорусі. За словами Ф. Бусау, «діяльність місцевих і міжрегіональних ромських організацій у Білорусі зосереджена на збереженні власної мови та традицій, вони воліють триматися осторонь політичного життя. […] Участь ромських громад у суспільному житті полягає переважно у виступах на культурних фестивалях».
Ромські НУО України, навпаки, демонструють відповідність тій моделі, яку вищеназвані дослідни_ці називають «центрально-» або «південно-східноєвропейською», що означає набагато більшу незалежність від владних структур країни, ініціативність у визначенні пріоритетів діяльності та рішучість у методах досягнення цілей. Зрозуміло, що не останню роль тут грають можливість підтримки як із власних, так і з зовнішніх, недержавних джерел. Комеморативні ініціативи не завжди знаходять підтримку з боку влади у випадках, коли до цих управлінських структур потрапляють чиновники від правих партій.
Зміст комеморативних ініціатив.
Дискурс героїзму, патріотизму та самопожертви рома на фронті в ім’я радянської Батьківщини домінує нині у репрезентаціях історії воєнної доби, пропонованих сучасними ромськими агентами пам’яті у Росії. Тут важливо поставити наголос: я не піддаю сумніву численні прояви героїзму рома в лавах Червоної армії або радянського партизанського руху. У даному випадку справа не в тому, чи дійсно героїчно воювали рома – а в тому, який історичний матеріал вважається актуальним та формує уявлення про спільноту для тих, у кого немає власних спогадів або уявлень про ті часи. Обирається та репрезентується не стільки наратив страждання через переслідування з осібних (тобто расових, які не застосовувалися до слов’янської більшості) причин, скільки наратив героїзму та єднання через героїзм з більшістю. Залишається констатувати, що ромська спільнота у своїх репрезентаціях прямує назустріч домінуючій у РФ історичній політиці. Здається, що це неоднозначна та сумнівна стратегія. Деякі дослідни_ці та громадські діяч_ки вбачають у цьому позитивну тенденцію для спільноти, яка тривалий час не мала суб’єктності; на їхню думку, дискурс активного спротиву та збройної боротьби зміцнює самооцінку спільноти та забезпечує її інструментами для мобілізації на боротьбу з дискримінацією у сьогоденні. Але такі сподівання справедливі лише почасти. Проблема в тому, що прагнення показати спільноту як частину ширшого суспільства загрожує знеособленням, нівелюванням та втратою специфічних рис, притаманних спільноті та у перспективі – розчиненням та зникненням усвідомлення істинних мотивів нацистських переслідувань рома. Якщо в картину суспільної пам’яті селективно вбудовувати лише досвід тих представни_ць спільноти (у даному випадку – рома), які «нарівні з усіма іншими» чинили героїчний опір у ідеологізованій штучній минувшині, тоді й пам’ятати навколишнє суспільство буде лише про «кавалеристів», «розвідників», «піхотинців», «партизан» тощо. Місія пам’ятання про геноцид – тобто про долю усієї спільноти як такої, що була приречена на знищення через те, ким вона була від народження, – зазнáє поразки.
Огляд комеморативних ініціатив та практик українських рома демонструє дещо іншу картину. Спроби влади у 2014–2019 рр. сформувати в Україні більш гомогенне бачення національної історії не набули всеохоплюючого характеру. Плюралізм у суспільному житті та, зокрема, у політиці пам’яті надали українським рома можливість вільного вибору способів репрезентацій своєї історичної пам’яті. Хоча громадські ресурси обмежені, а державна допомога фактично відсутня, наявність недержавних, закордонних та міжнародних джерел підтримки уможливлюють реалізацію різноманітних проєктів, у тому числі у сфері пам’яті. Репрезентуючи часи окупації, українські рома схильні згадувати передусім переслідування, а не героїчний опір. Київський академічний циганський театр «Романс» у 2018 р. увів до репертуару виставу про поневіряння табору, який ведуть на місце знищення; у центрі оповіді – моральний вибір та гуманістичні цінності. Молодіжна ромська організація «Арка» підготувала виставку про долі ромських дітей з України під час окупації. Молодий ромський режисер Петро Русаненко зняв у 2017 р. короткометражку про спробу української селянки врятувати від загибелі ромку, яку переслідує німецький загін. У цих та інших ініціативах травматичний досвід проговорюється, акцент переноситься на страждання, долі та почуття пересічних цивільних людей, які опинилися у лещатах переслідувань; разом з тим специфіка геноциду рома постає у вигляді, адекватному історичній дійсності, а мобілізаційна риторика на захист якихось колективних, державних, національних уявлень відсутня.
Про подібні проєкти у Білорусі невідомо – за винятком присвяченої історії геноциду мобільної виставки «Хто ти – народ рома», яку було створено та відкрито у Мінську 2020 р. винятково за ініціативи німецької громадської організації «Bildungswerk für Friedensarbeit».
До чого призведуть різні траєкторії?
Сучасні суспільства здебільшого воліють не пам’ятати про трагедію геноциду рома. Ця пам’ять залишається на узбіччі уявлень про страждання самих цих суспільств. Передусім, залишаються не подоланими успадковані від радянської культури пам’яті масові уявлення про «асоціальність» як причину переслідувань рома нацистами; про расизм як підґрунтя нацистської політики широкому загалу невідомо. Але протягом останніх трьох десятиліть з’явилися і нові чинники. Нині у Білорусі або Росії на заваді включенню геноциду рома до суспільної пам’яті стоять домінуючі моделі бачення національної історії та, зокрема, «Великої Вітчизняної війни». В Україні завдяки плюралізму у способах оцінки історичного минулого та поступовому поширенню інклюзивної моделі пам’яті ситуація поступово змінюється на користь включення голосів ромських жертв до загального історичного наративу.
Важливо також, як самі нащадки жертв уявляють собі причини переслідувань. Можна сказати, що в кожній з розглянутих країн меморіалізація геноциду рома є результатом інтеракції між громадою та державною політикою. Свідомо або ні, ромські лідери приречені на форматування колективної пам’яті своїх спільнот у відповідності до державних моделей бачення минулого. Як наслідок у Росії та Білорусі переважає тенденція до героїзації та знеособлення травматичного досвіду людей під час геноциду, в Україні – до його переосмислення та гуманізації.
Михайло Тяглий – співробітник Українського центру вивчення історії Голокосту (Київ), відповідальний редактор наукового часопису «Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі». Наукові інтереси: історія Голокосту, геноциду ромів та пам’ять про ці явища. Автор публікацій про Голокост євреїв Криму, перебіг та наслідки нацистської антиромської політики в Україні; упорядник збірки документів та історико-освітньої виставки з цієї проблематики; науковий редактор українських перекладів літератури з історії Голокосту.
