Учасники Хмельницького клубу вивчали частинку культурної спадщини України

Цього тижня учасники Хмельницького клубу  Толерантності вивчали дуже цікаву частинку культурної спадщини України: прикмети, забобони та традиції.

Дізнавалися звідки вони з'явились, та чому в них вірять. Але, мабуть, найцікавіше було згадувати та ділитися особистими історіями та походженням сімейних традицій.

Пропонуємо і вам декілька історій.

Родина Бабенків: "На Новий рік до нас декілька років тому завітав маленький хлопчик, сліди якого ми знайшли на стіні. Він почав нам надсилати листи. В них розказував про свої пригоди, про Діда Мороза, якому він допомагав. З його листів ми дізнавалися про новорічні, і не тільки, традиції різних країн. А ще виконували різні завдання і творчі в тому числі. Іноді хлопчик присилав нам сюрпризи. А ще на новорічні свята до нас почали навідуватися гноми, які подарували нам маленький ліхтарик. Біля ліхтарика вони залишали цікаві задачки на логіку, яку діти знаходили ранком. Часто біля ліхтарика можна було знайти щось смачненьке. Діти писали листи і хлопчику, і гномам. Матвій вже питав мене чи прийдуть гноми цього року)"

Дарина Янчук: "Довго думала, які традиції є у нас в сім'ї. А вчора бабуся почала згадувати часи до карантину і багато поїздок. Справа в тому, що на її чи мій день народження ми вибираємо не подарунки, а точку на карті, яку хочеться відвідати. Україна, та й навіть наша область мають багато невідомих цікавинок. Але день народження - тільки раз на рік, а нових вражень хочеться частіше. Тому перед канікулами і вихідними ми часто маємо вигляд змовників. Про деякі подорожі на один день (а найчастіше їздимо саме так) навіть батьки дізнаються постфактум. Ніч в дорозі- Яремче, водопади, гори, море емоцій - ніч в дорозі. Вперше ми так їздили, коли мені було 5 років - до Києва, на 2 дні. Вінниця, Тернопіль, Одеса, Львів, Дрогобич... А у Жмеринці ви були? А ми були. Там неймовірний вокзал і ще купа всього цікавого!"

В сім'ї Оксана Чевская була традиція ранкових недільних налисників.

Моя історія.

З дитинства обожнювала борщ своєї бабусі. Мама завжди говорила, що це неправильний борщ. Коли я вже була дорослою, поцікавилася, чому бабуся готує саме так. Вона розповіла, що в ті самі голодні часи голодомору її, шестирічну, відправляли на колгоспне поле шукати буряк, що залишився після збору врожаю, щоб хоч щось зварити. Поле охоронялося, і дорослу людину могли і розстріляти. А дітей чи не помічали, чи шкодували. І бабуся хоч і страшно боялася, але йшла і колупала замерзлу землю, покриту першим сніжком, щоб знайти напівгнилий буряк і ховала його, крижаний, під одяг. З тих пір буряк вона ненавиділа. Така ось історія мого улюбленого борщу("

Проєкт реалізує ГО КНГУ за підтримки Міжнародного Фонду "Відродження"