Розмова з психологом проекту "Коло Надії".
На проекті "Коло надії" працюють психологи, які допомагають жінкам та дітям продовжити життя після незворотної втрати в родині.
Про роботу в проекті «Коло Надії» кореспондентці студії "Діє-Слово" розповів психолог Володимир Ланько. З початку війни він працює з військовими та цивільними, а в проєкті працював з жінками, які втратили близьких.
Фото з архіву Володимира Ланько
– Розкажіть про проект "Коло Надії", як ви про нього дізналися та в чому полягає його суть?
Іноді важко чітко сформулювати – як саме, або які дії призвели до участі в проєкті. Це такий рух назустріч, коли шукаєш спосіб допомагати і бути корисним, а хтось шукає тебе. Заповнюєш анкети, передаєш інформацію колегам, а вони – тобі. Тому на чергових зборах робочої групи я дізнався про цей проект. Це був вже майже його початок і треба було швидко приймати рішення. Вагань не було, та я приєднався до руху психологічної допомоги та підтримки постраждалим від російської агресії.
Спочатку це була робота влітку, яка відбувалася з іншими організаторами, але також спрямована на психологічну допомогу людям, що постраждали від війни, а саме: жінкам та дітям.
Там я познайомився з колегами – групою, з якою ми співпрацювали. Тоді вже дізнався від організаторів, що планується продовження, бо така робота та відновлення іноді потребує часу.
Я розумів, що встигаю трохи відновити себе, свій внутрішній ресурс, працездатність, ефективність, і зміг доєднатися до проєкту. Мої колеги підтримали мене в цьому, а оскільки це командна робота, то це важливо було і для мене, і для них – ми досить ефективно працюємо спільно. А відгуки учасниць проекту це підтверджують.
В Харкові, приблизно в 2015 році, група колег долучилася до роботи в проекті "Родинне коло". Ми працювали з сім'ями загиблих захисників України, тому проект "Коло надії" був близьким для мене по духу та спрямованості.
Одна з головних цілей проекту, яку я намагаюсь досягти –підтримати сім'ї – жінок та дітей, що переживають зараз дуже потужний виклик – втрату члена родини. Втрата – дуже емоційна тема, з глибокими природніми переживаннями. Зараз під час війни вона перетинається з іншими викликами, які кожен з нас переживає, тому така тема важлива для кожного з нас.
Наша ціль – намагатися зрозуміти та психологічно підтримати людей в часи, коли вони переживають тяжкі життєві виклики, шукають своє нове місце і нових себе в цьому житті.
– Наскільки війна змінила Ваше професійне життя?
Роботи стало значно більше, і робота набула дещо інших ознак.
До початку 2014 року моя робота була пов'язана з доволі мирними питаннями, що виникали в кожного з нас: як будувати стосунки, як їх завершувати, як обирати партнера, як будувати стосунки з дітьми, як навчитися себе цінувати, пошук роботи, самооцінка та інші питання. Потім додалася дуже глибока та складна військова тема, пов'язана з травмами, ризиками для життя та здоров'я.
Це зовсім інші переживання, тому що вони пов'язані з питаннями життя та смерті, які негативно впливають на наш емоційний стан та на наші думки. Також з'явились труднощі, пов'язані з тим, що робота відбувається не так, як це було раніше: ти не сидиш в кабінеті, в безпеці, і людина спокійно приходить до тебе на консультацію, а спілкуєшся, працюєш з людиною там, де вона знаходиться. Де вдалося знайти місце та час для роботи. Це й лікувальні заклади, місця перебування тимчасово переміщених осіб, інші місця, де організовували спільні заходи.
Зараз зовсім інша ситуація – вже нема офісу, бо він розбитий влучанням ракети. Ти мусиш працювати віддалено, шукати місце де є електрика, інтернет, і це додає нових викликів. Бо такий самий пошук робить кожний, хто шукає психолога. А з іншого боку це спрямовує людину знаходити в собі ресурс, сили для цього пошуку, для повернення собі почуття відповідальності та власної спроможності вирішувати нагальні питання.
Я та мої колеги, які залишилися в Україні, зараз працюємо, де в кого виходить: в метро, під час роздачі гуманітарної допомоги, в різних закладах, кабінетах тощо.
– Чи був у Вас довід з військовими?
Так, був.
З 2014 року у Харкові ми разом із колегами почали співпрацювати з військовими. Ми їздили у військову частину, зустрічалися з військовими та відпрацьовували з ними моменти, які б могли допомогти в підготовці та розумінні того, що може відбуватися з людською психікою в різних ситуаціях: перед боєм, під час бою та після бою. На той час в Україні майже не було військових психологів. І ця робота виконувалася багатьма звичайними психологами-волонтерами та психотерапевтами по всій країні. Також я працював з пораненими військовими у шпиталі.
– Яка різниця в роботі між чоловіками і жінками?
Різниця буває в певних питаннях, але вони більш особистісні. Не завжди має значення чи це чоловік, чи жінка. Важливо, що це за людина, які в неї життєві цінності, погляди, принципи, звички – все це може відрізнятися, але вони не обумовлюються статевими ознаками. Хтось хвилюється за дітей, і це може бути як чоловік, так і жінка, хтось може бути більш емоційним, а хтось більш раціональним. Але є й відмінності. На це треба зважати, бо окрім мого розуміння чи ставлення, є й позиція чи життєві погляди людини, що звертається за консультацією.
– Які історії Вас вразили?
Всі історії дивовижні, кожна з них приголомшує по-своєму. Вражає історія про людину, яка обирає свій військовий шлях.
Вражає, як мама може переживати загибель свого сина, і наскільки вона може його любити, поважати його вибір і одночасно сумувати за ним. Це боляче, складно, сумно: мати може знаходити в собі нові сили, щоб рухатися вперед, аби продовжувати бути людиною, яка любить свою сім'ю, свого сина, підтримувати стосунки з іншими людьми, і далі намагатися робити щось корисне для себе, для інших людей, для країни в цілому. Її не сповнює злість, обурення чи провина – вони можуть бути, вони є природними, але вони не стають тими почуттями, що керують життям цієї людини повністю.
Кожна людина переживає втрату у своєму ритмі: комусь потрібно більше підтримки, а хтось самотужки може впоратися. Тут кожна людина вражає своєю любов'ю, повагою і вдячністю до своїх близьких. І я пишаюсь тим, що можу можеш бути поруч і слухати історію людини, яка настільки багато зробила для нашої країни.
Всі ці історії заслуговують на те, щоб про них знали. Я вважаю вкрай важливим, що ці люди розповідають самі свої історії, бо це допомагає їм підтримувати і відновлювати себе, а для інших важливо мати можливість почути ці історії.
– Наскільки ви сам собі психолог, як тримаєте себе в рівновазі?
Ті ж самі техніки, яким я навчаю людей на консультаціях, я використовую й для себе: тілесні практики, вправи з диханням, працюю з уявою, намагаюсь щось малювати, щось розповісти комусь, чи самому собі перерозповісти. Дуже дієвою для мене є техніка "обійми метелика".
Практика самовідновлення в мене була і до війни, тому я чітко розумів, яке навантаження можу витримати – дуже важливо бачити межі своїх особистих можливостей.
Спочатку я міг працювати з темами, пов'язаними з війною тільки кілька годин на тиждень, а потім вже кілька годин на добу – це було мені по силах, я міг витримувати таке навантаження.
Ну, а далі стандартні методи: власна терапія, супервізії, інтервізійні групи, коли ми з колегами продовжуємо збиратися, не дивлячись на війну, на обстріли, в кого який зв'язок, – домовляємося, збираємося і намагаємося один з одним поділитися тим досвідом, який приходить, труднощами, які виникають, емоційними моментами.
Я вважаю фаховість – важливою запорукою ефективності. Тому – навчальні та практичні семінари, круглі столи з колегами – також в моєму арсеналі самовідновлення, та розвитку.
Безумовно повинен бути регулярний відпочинок. Зараз з цим це трохи складно: розпочинається обстріл або треба бігти, тому що воду привезли, отримати продукти, тощо – я виїхав із сім’єю з Харкова, і побутові умови нашого життя зараз непрості.
Обов'язково я приділяю увагу тілесним практикам – це можливість рухатися, фізичне навантаження, прогулянки, фізичні вправи, сон. Також важливий водний баланс, щоб організм отримував рідину в необхідній кількості та регулярне харчування.
Здається, що це незначні деталі, але вони дають змогу працювати більш ефективно.
Також спілкування не тільки з колегами, а й з родиною, друзями, навіть тваринами, – все це складові, які допомагають себе відновлювати не лише психологам, а й будь-якій людині.
Особисто для себе я на перше місце поставив би можливість бути поруч з тими людьми, яким я довіряю, спілкування з ними, та якась спільна дія. А особливо – дія, що наближає нашу Перемогу.
Любов Каразія,
проєкт «Коло Надії»
Студія «Діє-Слово»
жовтень 2022 р.
