Зиновій Антонюк (24.12.1933 – 28.04.2020)
ФОТО: Критика
28 квітня 2020 року помер Зиновій Павлович Антонюк – письменник-публіцист, перекладач, один із ключових учасників українського правозахисного руху, співголова Ради «Українсько-Американського бюра захисту прав людини», член редколеґії «Прав людини в Україні».
Зиновій Антонюк народився 24 грудня 1933 року в сім’ї українських селян у Холмі (Польща). Учився в школі при українській гімназії. Згодом переїхав із сім’єю до Луцька, а потім до Львова. Закінчив Львівський політехнічний інститут, від 1960 року жив у Києві, де працював у Науково-дослідному інституті нафтохімії. Саме тоді Алла Горська познайомила Зиновія з Іваном Світличним, що стало для Антонюка знаковою подією.
Під впливом київських друзів Зиновій Антонюк брав активну участь у поширенні самвидаву, вечорах поезії та роботі київського лекторію, яким керував «опальний» і талановитий, як у нас водиться, історик Михайло Брайчевський. Приблизно тоді ж Зиновій переклав із польської низку статтей про польсько-українські взаємини.
Арешти 1965 року в середовищі української інтеліґенції не злякали Зиновія, а лише активізували його зусилля у самвидаві. Антонюк передавав інформацію від в’язнів совісти з радянських таборів за кордон, а також на радіо «Свобода». 1972 року Зиновія заарештували й засудили за ст. 62 ч. 1 КК УРСР («антирадянська аґітація і пропаґанда»), він отримав сім років суворого режиму й три – заслання. Термін відбував у пермських таборах, де не раз брав участь у голодуванні.
Поступово Зиновій Антонюк став авторитетною фігурою в середовищі «політичних». За передання інформації про табірне життя за кордон його додатково засудили до трьох років ув’язнення у Володимирській тюрмі. 1978 року Антонюк почав хворіти на туберкульоз, якого в ув’язненні фактично не лікували. Хворого Зиновія тоді приїжджав провідувати В’ячеслав Чорновіл. Після заслання Зиновій повернувся до Києва, де його вкотре засудили за сфабрикованим обвинуваченням на рік суворого режиму.
У незалежній Україні 1990-х Антонюка було обрано депутатом Київської міської ради. У 1992–1996 роках він працював у комісії з реабілітації при Київській міськраді. У цей період Антонюк був співголовою Ради «Українсько-Американського бюра захисту прав людини», членом редколеґії «Прав людини в Україні», експертом Міжнародного фонду «Відродження». Зиновій принципово відмовлявся від усіх державних нагород. Написав і видав книжки: «Рефлексії ідентичности» (2007) та «Рефлексії правозахисту» (2019).
Особисте спілкування із Зиновієм Антонюком дало мені змогу пересвідчитися в очевидній унікальності його особистости. За стилем поведінки він був абсолютно позбавлений честолюбства. Його глибоко цікавив український конституціоналізм. Якось він із цього приводу записав: «Зі спектром суспільних моделей співвідноситься відповідний набір типів конституцій: від тотального соціально-контрольного варіанту до варіанту, де особистості та ідеї можуть активно впливати на державні структури».
Думаю, навіть професійний конституціоналіст Леонід Юзьков у той час не розумів і не відчував краще за нього філософію конституційного права. Якби наше суспільство було відкритішим і динамічнішим, Зиновій міг би зблизитися з таким українським правником, як Володимир Буткевич.
Антонюк був на рідкість потужною та допитливою особистістю. Жага до знань і відкритість до вражень зробили його самокритичним. Так виглядає, що він не пробачав зради, як і сліпої табірної солідарности. Думається, з часом реальний масштаб його особистости стане помітнішим і його буде переоцінено. На жаль, в Україні поки що не вміють гідно оцінювати подібний тип глибоких і бунтарським за духом людей.
Всеволод Речицький
Правознавець, політолог, доцент катедри конституційного права Національного юридичного університету ім. Ярослава Мудрого, член Конституційної Комісії України від Української Гельсінської спілки з прав людини, конституційний експерт Харківської правозахисної групи.
Джерело: Критика
