До війни Віолета Рулик проживала разом із чоловіком Сергієм, дочкою Уляною та собакою Бруно у місті Миколаїв. Працювала вчителем англійської мови та зарубіжної літератури в професійно-технічному ліцеї, наразі працює онлайн. На початку березня разом із дочкою евакуювались у Тернопільську область. Чоловік Віолети, Сергій, працював професійним військовим і тримав оборону Маріуполя.
Чи вірили ви про вторгнення російської федерації? Чи були готові до війни?
Чесно - ні, не вірила, тому що мій чоловік мені нічого не сказав, а для мене це дуже важливо. Я думаю, що він знав , але він не думав, що війна буде такою масштабною. Я дуже сильно хворіла, осінню перенесла 2 складні операції, я не ходила. Мій чоловік мене дуже береже і 3 лютого, коли ми крайній раз бачились, сказав дочці: "Сонечко, бережи маму. Ми зустрінемося через пів року, ти знаєш де гроші". Про це я дізналась від Уляни в червні.
Яким для вас було 24 лютого і наскільки змінилось життя після початку війни?
Мій чоловік людина військова, наші телефонні розмови завжди були короткі та лаконічні, але за декілька тижнів до початку війни він телефонував частіше. Ввечері 23 лютого ми розмовляли по телефону, що було не характерно довго, наш цуцик сидів біля мене і плакав. Я не розуміла, що відбувається, в мене була тривога за Бруно.
Собака Бруно.
Фото з архіву пані Віолети
В принципі я ніколи не сплю з собаками, але того вечора взяла його і поклала біля свого ліжка. Я дочитала "Майстер і Маргарита", закрила книжку і лягла спати. Я прокинулась від того, що мій Бруно заскочив до мене на ліжко і почав гавкати, стогнати, пищати. Я почула шум і подумала, що мій будинок грабують. Я подивилась у вікно і побачила заграву на аеродромомі. Всі люди спали, я набираю чоловіка, він не відповідає – тоді вони вже тримали оборону в Маріуполі, і йому було не до телефонних дзвінків. В мене була дика паніка, і тут мені дзвонить наш друг, до якого я евакуювалась.
Він мені дзвонить, десь, напевне, о 6 ранку і каже:"Збирайся, війна!". Я не знала, що робити, і тут телефонує чоловік, я запитую: "Що це?", він відповідає:" Вітуль, війна! Слухай мене уважно. Ви повинні бути всі разом, у вас повинна бути їжа, вода".
Я ніколи не забуду, коли я прийшла в кімнату своєї дитини і кажу: "Уляша, прокидайся, почалась війна". Моя дитина спочатку зібрала Бруно, потім себе.
До 2 березня ми ще спілкувались з чоловіком, він розумів масштаб війни, і що ми в небезпеці не лише просто, як цивільні люди, а як сім'я військового. 25 лютого ніч ми провели у мами в підвалі. У всіх була незрозумілість, і ця дезорієнтація мала дуже сильні наслідки. На наступний день ми всі повернулись до мене в будинок. Мій тато працює охоронцем в училищі, там вже на той час не було дітей, там були солдати.
Ми почали готувати борщ для них. Одні готували, а інші робили коктейлі Молотова.
Мені було тяжко переконати себе, щоб поїхати з міста. Чоловік скинув повідомлення, що шукають сім'ї воєнних, і для мене це було попередженням. Я разом із сестрою та донькою виїхали у Тернопільську область, а мої батьки та собака залишилися в моєму будинку. До 6 квітня ми ще спілкувались з Сергієм, потім зв'язку не було. Ввечері, 12 квітня, телефонує чоловік моєї подруги й каже: "Нас взяли в полон, Рулик зі мною". Це всі інформація, що в мене є, і вже 6 місяців я чекаю та шукаю свого чоловіка. В мене великий діапазон спілкування, я активна, я все можу контролювати, крім цього.
- Ви брали участь у проєкті "Відновлення під час війни"? Як працює ця взаємодія?
Проєкт дуже крутий! Я їздила з дочкою та подругою, в якої така сама ситуація, як в мене. Всі психологи були професіонали, атмосфера була сімейна, довірлива та тепла. До реабілітації в Уляни були проблеми психічного характеру, раніше дочка не переносила психологів, але на проекті вона знайшла спільну мову із Дариною. Ми й досі продовжуємо спілкування. У всіх різні ситуації і кожен сприймає все по-різному, я не можу сказати, що мені стало легше, моя проблема не вирішилась, але кожна з нас повернулась трансформована. Ми вже не будемо таким, якими були раніше. Це дуже дієвий проєкт. Тепер я волонтер на цьому проєкті. В принципі я волонтер з 2014 року, не дивлячись на те, що я маю проблеми зі здоров'ям, мені це не заважає.
- Що дає вам сили і терпіння в ці дні?
Віра і надія! Це дав мені проєкт, коли було групове заняття, я плакала всю ніч, була без настрою, біля мене була жінка, в якої була втрата і вона мені сказала:" Тобі є на що сподіватися". У мене зараз 2 руки: одною я тримаю свою дитину, ліва рука в мене вільна і вона дуже чекає взяти за руку мого Сірожку. В нас дуже сильне кохання, вже більш ніж 20 років ми разом, і це кохання не згасло. Також мене тримає моя активність, моя позиція. Слава Богу, мої близькі та рідні живі, наші будинки стоять, наше місто вціліло, воно не було під окупацією. Якщо я не буду активна, я не виживу.
- Що ви перше зробите коли закінчиться війна?
Піду в церкву. В нашій сім'ї я є духовний наставник. Церква це місце, установа, а віра в нас в душі, але мені дуже важливо взяти за руку свого чоловіка і піти в церкву, обійняти нашого батюшку.
- Які у вас плани на майбутнє?
В мене багато планів і ця війна мені дуже заважає. Для мене важливо дочекатися чоловіка і перемогу. Я навіть знаю, що я одягну на свято Перемоги – шикарну біла вишиванка.
Фото з Архіву Віолети Рулік
Любов Каразія
Студія «Діє-Слово»
Жовтень 2022 р.
