Поняття – символи
Дев'ять болгарських чудес
Казанлишська гробниця, Мадарський кіннотник, Боянська церква й Іванівські скельні церкви, старе місто Несебр, Рильський монастир, Народний парк Пирин, біосферний заповідник Сребрна і Фракійська гробниця внесені в Список світової спадщини ЮНЕСКО.
Казанлишська гробниця
Казанлишська гробниця є рідкісним свідченням майстерності будування фракійців і мальовничого мистецтва еллінської епохи. Вона створена наприкінці ІV ст. до народження Христа, більше 2300 років тому і відкрита випадково в 1944 р. На самому дні гробниці, точно навпроти, біля входу, фракійський володар і його дружина сидять за столом. Гробниця прикрашена для прощального погребального частування. По обидва боки від чоловіка і жінки зображені близькі і прислуга. Вони підносять фрукти, пахощі, коштовності, прикраси, манто. Молоді жінки грають на довгих трубних інструментах. Наприкінці ходи воїни і слуги ведуть колісницю з 4 конями й особистого коня покійного господаря.
Фракійська гробниця при свещарах
Близько 2300 років тому один фракійський володар побудував собі ще при житті кам'яну гробницю з 3-а окремими кімнатами. Поки прикрашали стіни живописом, він помер, і його останки разом з дарунками закрили в гробниці. Над нею зробили могилу висотою чотириповерхового будинку. Стіни гробниці оформлені як колонади, підтримувані десятьма каріатидами - жіночими фігурами з підтягнутими руками висотою 1,20 м. Одні з жінок молоді, інші - старі і виглядають сумними і суворими. Волосся, обличчя й одяг каріатид були кольоровими. Ще збереглася темно-коричнева фарба на волоссі і жовта, синя, червона і фіолетова на обличчях і одязі.
Мадарський кіннотник
Пам'ятник Мадарський кіннотник створений у VІІ в. Біля підніжжя Мадарських скель є велика "Печера німф". Там у стародавні часи фракійці вшановували своїх богів. Після заселення праболгар у Мадарі, вони створили свій релігійний центр, де вшановували бога Тангру. У цьому величному місці, на 23 метра від землі, висічений у скелі кіннотник в урочистій стійці. У лівій руці він тримає вузду, а в правої - спис, що пронизує тіло Лева. Кінь переступає в урочистій поставі. За ним біжить собака. На камені висічений напис грецькою мовою, що говорить про тріумф болгарського володаря хана Тервела, сина Аспаруха.
Боянська церква
Боянська церква відома, насамперед, своїми стінописами. Церква складається з трьох послідовно побудованих і зв'язаних одна з іншою будівель. Перша побудована в Х або ХІ ст., друга - у XІІІ ст. (1259 р.) і третя - у середині XІ ст. Ім'я художника невідоме, його називають Боянським майстром. Він дотримувався канонів церковного живопису. У першому відділенні церкви зображені портрети царської пари - севастократора Калояна і його дружини Десислави, найгарніший жіночий образ епохи.
Івановські наскальні церкви
Недалеко від с. Іванів високі скелясті береги обгороджені ріками Русенські Лан і припливами Білий, Чорний Малий Брухт. У цих скелях у середньовіччя пустельники-ченці заснували келії, церкви, параклиси. Так, між XІ і XІІІ ст. розрослася мережа наскальних монастирів у Болгарії. Найцікавіший живопис у наскальних церквах відрізняється драматизмом страждань Христа. Всі особи в багатофігурних сценах рухаються, жестикулюють і передають глядачеві напружену атмосферу трагічної приреченості. Іванівські наскальні церкви є коштовним пам'ятником епохи піднесеної духовності і тривожних передчуттів про лихо, що нависло зі сходу над балканськими народами.
Несебир
Довжина півострова, на якому розташоване старе місто Несебир, 850 м, ширина 300 м. Стара назва міста Месамбрія свідчить про фракійське походження. Сьогодні можна потрапити в старий Несебир через давні ворота. Тут багато старих церков, відомих своїми прикрасами на стіні - керамічними колами. Тісні вулиці ведуть до моря.
Рильський монастир
Заснований тисячу років тому пустельником Святим Іваном Рильським, який є небесним заступником болгарського народу. Монастир складається з безлічі будівель, створених у різний час - починаючи з XІ ст. до середини XІ ст. Найстарішою будівлею в монастирі є Хрелева вежа (1334 р.). У церкві збережені стінописи XІ ст.
Національний парк Пирин
Він розташований у північній частині гори Пирин. З льодовикових часів тут утворилися декілька десятків озер - у загальному в горах їх 176. Славою пиринських лісів є балканська сосна - чорна і біла. Найстарішому дереву Байкутева – балканській сосні – 7300 років.
Сребирна
В Болгарії розміщено маленький рай для пернатих — озеро Сребрина. Воно знаходиться в 18 км від міста Сілістра. Назва озера походить зі сріблистого блиску його поверхні під місячним світлом. Близько 80 пар кучерявоголових пеліканів, а в усім світі вціліли тільки близько 800!
Кукерські маски
Це один з найцікавіших, живописних й семантично-насичених обрядних предметів, що збереглися в музеях. Вони пов'язані з так званими кукерськими іграми, які виконують лише чоловіки. Ігри в народній традиції це не лише святкова забава за часів привільних днів на Новий рік та на заговеньє, але і магічний спосіб отримання багатого врожаю на початку року. Це визначає як символіку оригінальних масок, так і еротичні дії, які тісно пов'язані з цим маскарадом.
Більшість масок мають дерев'яну конструкцію. К неї прикріплені різнокольорові нитки, нарисовані різноманітні орнаменти з магічною метою, приклеєні шматочки кольорової матерії, дзеркал, блиски й інші елементи. Ефект цих блискучих, дзвенячих й різнокольорових деталей, що поєднуються в одному цілому — масці — незвичайній.
Найдавнішими вважають маски, що представляють вид вівці, козла й бика. Їх обов'язкова присутність в маскараді доводить тезу, що кукерські ігри за походженням пов'язані з давніми діонісіадами. Вплив замаскованих людей посилюється від звуку прикріплених на них мідних и бронзових дзвоників.
Деякі маски мають два обличчя. С одного боку ніс кирпатий й обличчя доброзичливе; а з іншого — ніс горбатий, а обличчя — зле. Ці маски є символом добра и зла, які існують в світі нерозривно і є невід'ємними. Ця манера оречівлення старовинних уявлень характерні народній традиції.
Велике значення для символіки масок мають і кольори прикрас. і тут переважає червоний — символ плодючості природи, що оновлюється, сонця й вогню, чорний — позначає землю и її богиню-матір, білий — символ води й світла. Кожний учасник в грі сам виготовляє свою маску. Звідси й походить вражаюча творча уява. Кожний екземпляр з цих обрядних предметів представляє унікальний витвір народного мистецтва.
Походження народу
Болгари – слов'янський за мовою і культурою народ з дуже складним етногенезом, що охоплює автохтонне фракійське населення Балканського півострова (цікаво, що вождь знаменитого повстання рабів у Стародавньому Римі Спартак був фракійцем), місцевих слов'ян, що з'явилися на Балканах під час великого переселення народів, та тюркські племена, що прийшли на береги Дунаю на чолі з ханом Аспарухом та залишили народові свій етнонім – болгари.
Мова
Болгарська мова відноситься до групи південнослов'янських. Болгарське мовлення поділяється на два основних діалекти: східний і західний.
Староболгарська мова — класична мова слов'янських народів. Святі солунські брати Кирил та Мефодій створили слов'янську абетку у 855 році, яка називається Глаголицею. Вона освячена папою Римським. Письмовою слов'янською мовою середньовіччя є болгарська (що називається старослов'янською, староцерковнослов'янською або староболгарською).
Етнокультура
Одяг
Болгарський жіночий костюм складається з темного вовняного сарафану (сукман) з глибоким вирізом, білої тунікоподібної сорочки, кольорового пояса, яскравого фартуха. Взуття з сиром'ятної шкіри, візерункові вовняні панчохи. Однобарвну шовкову хустину жінки зав'язують на тім'ячку, і зліва під неї закладають квітку.
Чоловічий костюм у західних регіонах Болгарії – це білий суконний костюм, на сході – жовто-коричневий. Відрізняються також крій брюк та багато інших елементів.
Одяг дітей не дуже відрізняється від вбрання дорослих, але прикрашений петельками, стрічками і бантами.
Храмова архітектрура
Традиційні християнські будівлі дуже різноманітні. Церква святої Софії, патронеси столиці Болгарії, іменем якої назване це місто – Софія. Строга і витончена церква, збудована з червоної цегли.
Житло
На рівнинах будинки головним чином одноповерхові, прямокутні, з галереєю під навісом даху. У горах болгарські будинки мають три або два поверхи. Характерні навісні виступи (еркери) надають будівлі враження легкості.
Кухня
"Мусака”
Продукти для 6-ти порцій:
2 кг картоплі, 800 г свинячого фаршу, 3-4 моркви, 2 середніх цибулини, 2-3 болгарських перцю, сіль, чорний перець, олія.
Для заливки: 500 г кефіру, 3-4 яйця, сіль.
Приготування.
Нарізати кубиками картоплю, цибулю та моркву і перемішати. Добавити фарш (розбавлений у невеликій кількості теплої води). Все перемішати, добавити сіль, чорний перець та олію. Покласти на деко, долити воду, щоб покривала суміш. Пекти у духовці до готовності. Потім окремо розбити яйця та кефір, посолити та залити суміш рівномірно. Коли утвориться червона кірка, блюдо готове.
Народне мистецтво
До 1 березня болгари дарують близьким людям мартениці – витончені ручні вироби з червоних і білих ниток у вигляді китичок, кульок, фігурок. Кольори мають символічне значення: червоний – здоров'я, білий – довголіття.
Також популярні такі різновиди народного мистецтва як різьблення по дереву, виготовлення кованих візерунчастих граток, парапетів, люстр, вишивка, виготовлення посуду з міді, гончарство, ткацтво.
Народний календар
Життя болгарського народу визначилось ритмом пір року. Довгі жаркі літні дні мінялись короткими довгими зимовими днями. Наступала пора сіяти, потім приходила пора збирати урожай. Багато давніх обрядів збереглись у танцях та піснях і досі. Болгари святкують Різдво Христове — Коледа, Новий Рік — “Сурваки”, день Святого Трифона, Святого Лазаря, Святого Георгія, Великдень, Кукеровдень.
У різдвяні дні у селах здійснювалось багато цікавих обрядів. У кожному домі пекли обрядові хліби. Під час замішування тіста борошно освячували хрестом, добавляли вино та промовляли побажання здоров'я і родючості. У середині цього хліба робили отвір, перекритий хрестом з тіста. На нього ставили хлібець із заглибленням для куті. Подаючи святковий хліб до столу, у малому хлібці запалювали свічку. Особливий круглий калач готувала хазяйка для корови-годувальниці.
Один з найцікавіших різдвяних звичаїв пов'язаний з обрядовим поліном – бадняком. Хазяїн дому за декілька днів до свята вирубав його з дубу або груші, тому що ці дерева мають багато плодів. У народі вірили, що спалення бадняка пророкує урожай: чим сильніше він горить, тим родючішім буде рік.
За традицією на різдвяну трапезу, що проходила на софрі, збиралась вся сім'я. До столу зазвичай подавали 9 або 12 пісних страв: кутю, узвар, варену квасолю, фарширований перець, голубці, гарбузник, кукурудзу, горіхи, часник. Після того, як старший член сім'ї обкурював їжу ладаном, він тричі клявся різдвяному хлібу, потім брав його, піднімав високо над головою та розламував на шматки. Першу половину роздавали по шматку всім членам родини. Один шматок обов'язково клали під ікони, інший біля домашнього вогнища для померлих родичів, третій залишали домашнім тваринам для “здоров'я”. Іншу половину різдвяного хліба клали на поличку під самою стелею, щоб хліби виросли високими.
У різдвяний вечір всі ждуть приходу колядників. Нарядні парубки, шапки яких прикрашені квітами та повітряною кукурудзою, заходити у кожний дім. Співали самому старшому у сім'ї, хазяїну, приспівки для кожного, бажаючи здоров'я, щастя, родючості та багатства. Колядки вчили раніше, до дня Святого Миколая (6 грудня), у будинку колядника-башия. Хазяї дарували гостям щедрі подарунки, а дівчата приносили їм коровай.
Частину зібраних коштів колядники жертвували на громадські потреби, наприклад, на будівництво або благоустрій школи. Решту ділили порівну.
Колядування закінчувалось тільки вранці, коли з піснями та привітаннями по хатах ходили діти 8-12 років. Вони несли прикрашені блискучими кульками зірки та яскраві палки. І дуже скоро сумка, надіта через плече у кожного колядника, наповнювалась пряниками, бубликами, цукерками, горіхами і навіть монетками. Вранці на Різдво влаштовували великий різдвяний хоровод, на якому співали спеціальні пісні.
Сурва — Новий рік. Василів день
Новий рік — одне з самих яскравих свят у болгар. В народі його називали Сурва, Сурваки. Вважається, що це слово походить від “суров” – соковитий, зелений, живий. Напередодні свята люди йшли в ліс до кизилового дерева. Дуже важливо було знайти на гілочках живі бруньки. Вони, за повір'ям, приносили здоров'я та благополуччя. Саме їх зрізали для обряду “сурваканія”. А ще це улюблене свято називають Василів день, тому що 1 січня приходиться на день Святого Василя.
Напередодні Нового року сім'я збиралась за святковою вечерею. За традицією трапеза мала бути багатою, щоб багатим та щасливим був наступаючий рік. Обов'язково подавали вареного півня (його так і називали – “василевим”) та студень. Але головною прикрасою столу були караван та банщиця, в яку запікали срібну монетку, гарбузове насіння, кизилові палочки та ще один предмет - “мирзел” (зазвичай це була зламаний ґудзик). Болгари вірили, що того, кому у пирозі попадалась монетка, впродовж цілого року буде супроводжувати щастя. Якщо у шматку пирога виявлялася паличка, що означала корову, порося, коня або іншу домашню тварину, то весь рік переможець доглядав за “подарунком”, що йому дістався. А самою небажаною несподіванкою був, звичайно , зламаний ґудзик. Хто ж бажає виглядати лінивим? Той, кому дістався мирзел, цілий рік повинен був добре працювати, щоб довести, що він не ледачий.
Перший день року не обходився без звичаю “сурваканія”. Напередодні ввечері біля вогнища окурювали ладаном гілочки кизилу (сливи або груші). Їх називали “сурвачками”. Діти прикрашали їх повітряною кукурудзою, сушеними фруктами, зубочками часнику, вовною, дрібними срібними монетками та ранком обходили з ними будинки рідних та друзів. Легко плескаючи своїх близьких сурвачкою по спині, сурвакарі бажали всім здоров'я, благополуччя. Вночі сурвакарі – молоді хлопці – надягали вивернуті навиворіт кожухи, прикрашені пташиним пір'ям маски, а до поясу прив'язували бубонці, які при ходінні видавали мелодійний дзвін. Разом з ними йшли ряджені, що зображали тварин. Веселих гостей чекали повсюди. Ряджені намагались гарно прийняти, подарувати щедрі подарунки.
Свято закінчувалось вранці на площі в центрі села веселим хороводом. На сурву обов'язково ходили в гості до родичів. До новорічного столу приносили варену курку, караван та духмяне вино.
Трифон Зарезан
Свято Трифон Зарезан припадає на 14 лютого та відмічається три дні. Воно присвячене виноградній лозі. Вважається, що Святий Трифон захищає виноградарство та виноробства. В цей день відбувалась перша ритуальна обрізка лози. Принесений з дому хліб поливали вином або водою, приговорюючи: “Від одної гілки – відро винограду, від одного куща – відро вина”. Із зрізаних прутиків робили вінки, які хазяї вішали на свої комори. Вважалось, що так можна зберегти родючість в хазяйстві.
Найцікавішим моментом свято вважалось обрання “царя винограднику”. За традицією, їм ставав кращий в селі виноградар – працівники завжди користувались повагою на селі. На голову йому одягали “корону” – вінок, зроблений з обрізаної лози. “Цар” займав на святі саме почесне місце, саме він запрошував всіх до столу. Тут і банщиця, і варена курка, і запечена риба, і, звичайно, добре вино. За столом царювало весілля. Свято завершувалось змішаним хороводом на площі.
З Трифонового дння у болгар починався цикл весняних свят.
Баба Марта
За народними уявленнями, рік ділився на два сезони: від березня до серпня – літо, а з вересня по лютий – зима. Ще в далекому минулому болгари святкували перше березня як день приходу весни. Дні з 1 по 9 березня болгари називали Мартиним тижнем. Розповідали, що давним-давно жила-була бабуся Марта. Одного разу загубила вона корову та пішла до лісу її шукати. Але завірюха занесла все довкілля снігом. Так більше ніхто і не бачив бабу Марту. На тому місці, де вона пропала, з'явився лісовий струмочок. З тих пір саме в цей час здійснювались різноманітні обряди, які мали зберегти дім та всіх членів сім'ї від напастей. Першого березня одягнувшись у червоний одяг та ставши спиною до дверей, хазяйки вимітали сміття з дому. Домашнє сміття палили у дворі. Рано вранці вивішували червоні речі, щоб “бабуся Марта розсміялась”. В цей день діти повинні були рано встати, інакше все літо будуть сонними. Перед сходом сонця вони тричі оббігали будинок та двір, приговорюючи: “Біжіть змії та ящірки, бабуся Марта йде”
У свято Баби Марти все село збиралось, щоб подивитись, як згорить солом'яне опудало. А разом з ним щезне й зло, яке накопичилось за зиму. До сьогоднішнього дня зберігся й давній обряд переплигування через вогнище. Першого березня прийнято робити мартениці (мартенички), скручені з білої та червоної вовняних ниток. З мартеницею пов'язана дуже красива легенда . Вона говорить про те, що в ті далекі часи, коли Болгарія була ще зовсім молодою державою та мала багато ворогів, хан Аспарух готувався до рішучої битви з візантійцями. У хана була любляча сестра, яка жила далеко від нього , в Бессарабії. Одного разу їй наснився сон, що її брат у небезпеці. Вона вирішила попередити хана про це та написала йому листа, прив'язала його білою шовковою ниткою до лапки ластівки. У дорозі пташка поранила лапку, і кров покрасила нитку у червоний колір. Але хан все-таки отримав листа і переміг. А біло-червону нитку він залишив собі на пам'ять. З тих пір і з'явилась традиція дарувати мартениці з побажаннями здоров'я, щастя та добра.
Виготовлювала мартениці старша в домі жінка. Діти носили їх на шиї або на шиї на правій руці, а дівчата та молоді жінки – ще й вплітали в косу. Зазвичай люди носили мартениці з 1 по 9 березня або до тих пір, поки не прилетять ластівки та лелеки.
На Бабу Марту по селу ходили хлопчики-підлітки з вишукано зробленими паперовими або дерев'яними птахами (лястовици, марти), закріпленими до жердини. Вони обходили вулиці в селі, заходили у кожний двір та співали обрядові пісні. Їх пригощали цукерками та пряниками.
Великдень — Пасха
За тиждень до приходу свята, у Вербну неділю, люди освячували у церкві гілочки верби. Ними прикрашали будинки, господарчі будівлі. Перед Пасхою господині обов'язково приводили в порядок будинок та подвір'я.
Під час Великого посту починались лазарські обряди. Напередодні Вербної неділі, у суботу, по селу ходили нарядні, з квітами у волоссі, лазарки. Вони несли плетені корзинки з вишитою серветкою на дні. Дівчата йшли від дому до дому та співали. І в кожному будинку хазяї клали в кошики дівчат монетки та яйця.
Раніше дівчата від 13 до 18 років збирались у будинку якої-небудь літньої жінки та розучували пісні та хороводи. Напередодні Вербної неділі вони пекли хліб. Кожна дівчина брала по шматочку та ставила на ньому свою мітку. Рано вранці лазарки виходили до річки та на дерев'яних дощечках пускали хліб за водою. У наступному році всі збирались у тої дівчини, чий хліб плив попереду. Вважалось, що вона впродовж року обов'язково вийде заміж. У суботу вранці нарядні, з вінками на головах, лазарки обходили всі будинки в селі та співали підходящу для кожного члена родини пісню. Обряд базарування завершався у Вербну неділю.
Після Вербної неділі наступав Страсний тиждень. У четвер перед сходом сонця починали фарбувати яйця. Частіше всього на них зображували рослини або орнамент з геометричних фігур. Першим покрашеним та ще не висохлим червоним пасхальним яйцем жінки ставили хрести та лобах та щоках дітей, щоб були здорові та “красні”, тобто красиві. А діти в чистий четвер пускали крашанки по річці. У четвер та п'ятницю хазяйки пекли здобний хліб – кулич, який обов'язково прикрашали хрестом.
Після церковної служби повсюди чулись слова: “Христос воскрес!” — “Воістину воскрес!”. Із церкви в дім приносили запалену свічку. Родина збиралась за столом, щоб відвідати пасхальні частування. Досі самий улюблений пасхальний звичай для дітей та дорослих - битися крашеними яйцями. Той, чиє пасхальне яйце залишається цілим, радів, що буде здоровий.
Пасху святкували три дні. Три дні у селі водили хороводи, у яких співали особливі “пасхальні пісні”.
Георгіїв день
6 травня болгари святкують велике весіннє свято - день Святого Георгія, оспіваного як “милий”, “зелений”. Християнська легенда донесла до нас історію про воїна Георгія, який вбив змія (дракона) та захистив рідну землю. Святий цей вважався в народі покровителем війська, а також пастухом та овечих отар. Тому в його день кожна сім'я намагалась принести в жертву біле ягня, що народилося першим в цьому році. На голову ягняті надівали вінок, на правий ріжок ставили запалену свічку. Йому давали поїсти зеленої трави, солі та поїли водою, щоб були в домі ситість, родючість, здоров'я. Після цього це ягня окурювали ладаном, читали молитву. Його кров виливали у річку, “щоб достаток тік, як вода”, або в мурашник, щоб розмножувались ягнята, як мурахи. Шкуру ягняти дарували церкві.
В Георгіїв день звершували обряди, які мали на цілий рік забезпечити процвітання у хазяйстві. За народним повір'ям, роса, що випала в цей день, обіцяла благополуччя та щастя. До сходу сонця дівчата та молоді жінки йшли в поле за травами та квітками, катались по росі та вмивались нею для краси та здоров'ю. Зібраними в полі квітами жінки прикрашали вікна та двері своїх будинків. Прикрашали зеленими квітучими гілками відра та глечиками для молока. Потім замішували обрядові хліби, найбільший з яких призначався святому Георгію. До обіду кожна сім'я з печеним баранцем та короваями йшла до церкви. Після служби, під час якої вся принесена їжа освячувалась, люди влаштовували загальну святкову трапезу.
Традиційна музика і спів
Для пісенної культури болгарського народу характерні давні обрядові, трудові, чабанські пісні, ритуальні співи зі складною мелодикою, нерегулярною ритмікою. Особливо поширені такі пісенні жанри: гайдуцькі (епос болгарського народу), ліричні, міфологічні.
Музичні інструменти, що відтворюють ритми болгарської музики: гайда (волинка), годулка, кеменче тамбур, кавал (довгаста відкрита флейта з дерева, інструмент чабанів).
Танцювальна культура
Танцювальна культура болгар представлена такими танцями: хоро, ручениця. Хоро –танець, учасники якого тримаються один за одного, як правило, утворюючи коло. Цим танцем закінчуються свята.
Прислів'я та приказки
Поки мова жива, народ не загине.
Борись зі злом та клич на допомогу добро.
Якщо ти не молоток, щоб бити, будь ковадлею, щоб терпіти.
Мати та дитя своє і у вогонь увійде.
Книжка дна не має.
В розумній голові — сто рук.
Доброму слову ціни не має.
Добре слово залізні ворота відкриває.
Краще знати, ніж мати.
Дивись не на мої снопи, а на мій піт.
Хто обкопував лози, той буде їсти виноград.
Голодний ведмідь хоро не танцює.
Всякому овочу свій час.
Народне весілля
Віками складався красивий, схожий на спектакль, весільний обряд, який зазвичай проходив восени. Здавна повелося так, що майбутню жінку для сина обирали його батьки. Вони дивились не тільки на багатство та красу дівчини, скільки на її характер та вміння. Набагато важливіше було взяти наречену з поважної сім'ї, гарну господиню.
На відміну від нареченого нареченій давали право вибору. Дівчина могла відмовити сватам. Головною перешкодою для здійснення шлюбу було спорідненість між молодими. Заборонялось одружуватись дітям двоюрідних братів та сестер, а також дівчатам та хлопцям, які мали одного й того ж хресного батька.
З того моменту, як у сім'ї народжувалась дівчинка, батьки починали готувати їй придане. А коли вона підростала, бабуся або мама вчили її рукоділлю. Дівчинка сама шила, вишивала собі все необхідне для весілля.
У болгарському селі завжди дуже суворо дотримувались правил спілкування дівчат та хлопців: вони не могли ні бачитись, ні розмовляти наодинці. А як же хлопці й дівчата могли придивитись один до одного, познайомитись? Проходило це на серденках та хоро. Зазвичай після обіду на галявину або церковну площу збиралась гарно одягнена молодь. Дівчата брались за край хусток та водили хоро, а хлопці, взявшись за руки, - інший. З'єднували їх заміжні жінки, тому що дівчатам та хлопцям було заборонено триматися не тільки за руки, але й навіть за краї одної хустки. У центрі хоро пропускали гайдарджия (гайдар) — музика, що грає на гайді – волинці). Танець під гайду* був таким гарним, що подивитись на нього збирались майже всі селяни. Під час хоро дівчина могла передати через заміжню жінку парубку, що їй подобається, квітку. Якщо парубок заклав його за вухо, це означало, що і дівчина йому подобається.
Коли юнак робив свій вибір, він повідомляв батькам. По проханню сина вони поручали поважної похилої родички й декільком шанованим чоловікам відправитися в будинок до майбутньої нареченої. Домовляючись з батьками дівчини, свати в жартівливій формі торгувались про купівлю “інички” (телички), даючи зрозуміти, що цікавляться нареченою. Якщо наречений прийшовся дівчині до смаку, то батьки нареченої запрошували гостей до столу, пов'язували їм через плече гарні хустки. Це означало, що сватання відбулось.
І починалась підготовка до заручин — годежу. За звичаєм, наречений мав накрити багатий стіл і підготувати подарунки. Іноді на це уходило багато часу, від місяця до року. В призначений день наречений і його близькі родичі з подарунками, частуванням відправлялись з музикою й танцями до дому нареченої. Одна з родичок дівчини осипала гостей пшеницею, а вони у відповідь кидали в решето монети. За стіл запрошували усіх, крім нареченої, котра цілий вечір стояла у пічки. батьки молодих сиділи рядом та обговорювали майбутнє весілля, осипаючи один одного похвалами. Домовившись про все, вони підзивали до себе нареченого, який вручав батьку нареченої пляшку вина й цілував йому руку, а потім вітав усіх родичів, крім самої нареченої.
Перед застіллям наречена на знак поваги цілувала всім гостям правую руку. Наречений дарував їй срібний кушак, браслет й монети, а наречена виносила на таці срібну каблучку для нареченого. Мати дівчини обдаровувала батьків та родичів нареченого хустками. Наречена пригощала всіх горіхами, солодощами й ставала поруч з нареченим. Після пишного застілля гості розходились, а молодь відправлялась на хоро, де під особливу пісню виконувався весільний танець.
Приближався час весілля. В четвер ввечері батьки нареченого надсилали в дім нареченої похилу жінку с дріжджами й хлібом. Вона говорила батьку й матері дівчини: “Ось вам закваска, печіть хліб, в неділю буде весілля!” приготування весільного короваю мало особливе, магічне значення. В народі вважали, що чим краще заквасиш тісто, тим міцнішою буде родина.
Недільним ранком наречений приїжджав до дому нареченої з весільним потягом. Наречений и наречена, отримав благословення батька й матері, разом з хрещеними й гостями відправлялись в церкву.
Після вінчання починався весільний бенкет в домі нареченого. На другий день збирались лише близькі родичі. Вранці невістці покривали голову червоною хустиною — “було”. Вона приймала близьких родичів вже як господиня.
Видатні постаті
Кожна епоха має своїх кумирів. Особистості, дуже малу частину яких ми вам представимо, зуміли змінити хід історії болгарського народу і життя звичайних людей.
• Кан Аспарух (народився близько 644 р. — помер близько 701 р.) творець болгарської держави, який разом зі своїми болгарами дає країні державний устрій, династію Дуло й ім'я — Болгарія. Став на чолі Першого Болгарського царства, Аспарух не забував Бєлгород, свою першу резиденцію. До самої своєї смерті в 702 році він допомогав бєлгородцям будувати й укріпляти місто, розвивати торгівлю, будувати власний флот. До речі, Аспарух на прохання міської влади виділяв людей для продовження будівництва фортеці, яке почала Візантія за століття до того. Нащадки Аспаруха до сих пір живуть в Бєлгороді-Дністровському, мають свою церкву й активно беруть участь в суспільному житті міста.
• Князь Борис I (народ.невідом. — помер в 907 р.). Велика історична заслуга Бориса полягає в тому, що він вводить християнство в Болгарії и включає її в коло цивілізованих європейських держав того часу.
• Монах Паїсій Хилендарський (1722 — 1773 рр.). Йому належить заслуга духовного злету Болгарського відродження й закладення підвалин нової Болгарської літератури.
• Васил Левський (1837 — 1873 рр.) — борець проти тиранії і рабства. Його ідеї створення демократичної держави й жертво готовність алтарю Болгарії мають неперехідне значення в Болгарській історії.
• Іван Вазов (1850 — 1921 рр.) — письменник. Патріарх болгарської літератури, на чиїх високопатріотичних творах зростали й виховувались багато поколінь болгарського народу.
Габрово й габровці
Кажуть, що ще в XIV ст. в мальовничій долині ріки Янтра зупинився Рачо Ковача (в перекладі Ковач означає “коваль”), який побудував кузню під столітнім деревом “габер”. Услід за ним стали заселяться й інші люди. Незабаром селище зросло и його стали називати Габрово — за назвою дерева “габер”, яке росло в центрі.
Кажуть, що коли турист в Габрово спитав у старого скільки жителів живе в місті, він відповів: “Це не просто жителі, синку. Це габровці”. На відміну від інших, габровці складають анекдоти про себе. Габровців вважають скупими, а на справді вони дуже розважливі. Один приклад: відомий габровець- торговець дід Минё, який багато років харчувався лише квасолею, щоб економити, подарував 40000 лева для будівництва школи в місті.
Коли над габровцем пожартували, що про них більше всього сказано анекдотів, він відповів: “Тільки про великих людей розповідають анекдоти”. Гордість габровців: їх символ — кішка з відрізаним хвостом.
***
Габровець сходить з потягу й питає таксиста:
— Скільки коштує проїзд до центру?
— Близько одного лева. Прошу! Сідайте!
— Ні, дякую! Я тільки питаю, щоб знати скільки я зекономлю, — відповів габровець.
***
Габровець входить в магазин й говорить продавцю:
— Дайте мені 5 яєць, які знесла чорна курка.
Жінка дивується:
— Якщо ви їх впізнаєте, то оберіть самі.
Габровець вибрав найбільші яйця, заплатив й вийшов.
***
Габровець приходить на завод шукати роботу, де йому говорять: — Можеш починати з завтрашнього дня простим робочим.
Габровець тут же цікавиться:
— А яку ж зарплатню виплачують?
Йому відповідають:
— Спочатку будеш отримувати по 100 левів, а через рік її збільшать до 150.
Габровець: — В такому випадку я прийду через рік.
Трагедія народу
Найбільший удар болгари перенесли під час ІІ світової війни, коли частину бессарабських болгар виселили до Сибіру і Середньої Азії.
1944 року, в час сталінського очищення Криму від етнічно “чужих” елементів, разом з кримськими татарами, греками, німцями і вірменами депортації було піддано й місцевих болгар (близько 14000-15000), це неофіційно пояснювали тим, що Болгарія брала участь у Другій світовій війні (до 1944р.) на боці Німеччини., у 1946 – 47 роках близько половини болгар Північного Причорномор'я загинули з голоду.
Воля до свободи
Хто за батьківщину поляже, той не вмирає...
Ці рядки видатний болгарський поет, борець за визволення свого народу від турецького ярма Христо Ботев присвятив народному герою-повстанцю Хаджі Димитру, долю якого йому судилося повторити. Христо Ботев народився 6 січня 1849 р. в містечку Калофері. У 14 років за бажанням батька їде до Одеси, де його зараховують вільним слухачем ІІІ класу другої Одеської гімназії. Наприкінці 1865р. Ботева виключили з V класу гімназії. У березні 1867р. Ботев повернувся на батьківщину. Як згадував його сучасник С. Гендов, "зовсім іншим" приїхав він у Калофер, казав, "що повинно наступити визволення, досить уже тиранії, досить туркам панувати". Промова, яку виголосив Христо Ботев на святі на честь засновників слов'янської писемності Кирила і Мефодія (24 травня 1867р.), багатьом показала, яким він став.
В Румунії, яка в той час була центром болгарської революційної еміграції, Христо Ботев зближується з революційно настроєною болгарською молоддю, співробітничає в газетах "Свобода" і "Независимост", виступає з памфлетами, фейлетонами, статтями. У 1873 р. видає газету "Будилник", а з грудня 1874 - газету "Знаме". Ботев очолює болгарський революційний рух, включившись у роботу по підготовці збройного повстання. Він організував загін із 200 чоловік і відправився на батьківщину, щоб допомогти співвітчизникам. Загонові довелося пробиратися на Балкани, в глибину країни, бо у багатьох місцях повстання зазнало поразки. У нерівному бою з поневолювачами болгарського народу 2 червня 1876 року обірвалося життя 28-річного вождя революційного руху Христо Ботева. Мрія X.Ботева здійснилася. Його Батьківщина стала вільною і незалежною.
Діаспора
Болгари живуть у прикордонних з Болгарією областях Румунії, Югославії, Греції, Туреччини, а також в Угорщині, Україні, Словаччині, США, Австралії.
Республіка Болгарія
Державна мова – Болгарська.
Столиця. Місто Софія, розташоване біля підніжжя гір Вітоша та Люлин. Це одне з найстаріших міст Європи. Воно засноване ще в давні часи фракійським племенем серди, яке дало назву місту – Сердика. Пізніше, у VII ст., місто заселили слов'яни, які назвали його Средець. Сьогоднішню назву Софія місто отримало у кінці XIV ст. від однойменної церкви, що збереглася до сьогодні. Софія стала столицею Болгарії в 1878 р.
Державний устрій – Парламентська республіка
Населення – Близько 8 млн.
Віросповідання – східно-православне християнство
Історія держави
Назва країни — Болгарія — походить від болгар, войовничих кочівників з Центральної Азії, що змішалися зі слов'янськими племенами придунайських рівнин в VII – VIII століттях.
681 — хан Аспарух створює Болгарську державу
803-814 - хан Крум створює закони, завойовує Сердику (Софію), доходить до Цареграда
852-889 - правління князя Бориса 1, хрестить усіх болгар (865) і приймає учнів Кирила і Мефодія
893-927 - править цар Симеон 1, "Золоте століття " Болгарської культури
1331-1371 - править цар Іван-Олександр - розквіт Болгарської культури і поділяє Болгарію на Тирновську і Видинську
1393 - турки завойовують Тирново
1396 - турки завойовують Видин, Болгарія потрапляє під їхню владу
1762 – відродженець-монах Паїсій Хилендарський пише "Історію Слов'яноболгарську" - початок Болгарського відродження
1868-1873 - Апостол болгарської волі Васил Левскі створює внутрішню революційну організацію Болгарії (за указом турецького султана повішений 19 лютого 1873 у Софії)
1876 - Квітневе повстання придушено масовими репресіями
1877-1878 - Російсько-турецька визвольна війна
3 березня 1878 - підписання Санстефанського мирного договору, відповідно до якого Болгарія одержує волю
1879 - установчі збори голосують за Тирновську конституцію і вибирає князем Олександра Батенберга (1879-1886 роки правління)
1887 - князем обраний Фердинанд Сакс-Кобург-Готський (1887-1918)
1908 - проголошення незалежності Болгарії
1918 - абдикація царя Фердинанда на користь Бориса ІІІ
1944 - англо-американські війська нападають на Софію, радянська армія входить у Болгарію 8 вересня, зроблено переворот (9 вересня) - Болгарія включається у війну проти Німеччини
1947 - підписано мирний договір між Болгарією і державами-переможцями, опозицію ліквідовано, прийнята нова конституція, починається радянизація країни і тоталітарне керування .
1989 - початок демократизації Болгарії, прийнята нова конституція
1991 - Болгарія стає членом Ради Європи
1995 - одержує статус асоційованого члена Європейського Союзу
1997 - Болгарія офіційно заявляє свою кандидатуру в членство в НАТО
1999 - Болгарія одержує запрошення на переговори щодо питання приєднання до Європейського Союзу.
2004 - Вступ Болгарії до НАТО і ЄС.
Національне свято Болгарії
24 травня болгарський народ відзначає День болгарської просвіти і слов'янської писемності, День святих братів Кирила і Мефодія . У цей день усі йдуть із квітами, несуть портрети святих братів, співають гімн "Върви, народі възродени!" ("Йди, народ відроджений !").
Св. св. Кирило і Мефодій створюють слов'янську абетку в 865 р. і своєю справою започатковують болгарську культурну історію. В ту епоху на території Римської і Візантійської імперій утворилися нові держави, що прийняли християнство. Але церква відкинула їхні мови і наклала три "священних" мови - грецьку, латину і єврейську.
Справа святих братів загинула б, якби не була продовжена в Болгарії. Після смерті Святих Кирила і Мефодія , князь Борис з почестями приймає гнаних учнів святих братів, серед яких були найвідоміші - Ангеларій, Наум, Климент і Сава, і створює їм всі умови для плідної праці. У Болгарії створюються два книжкових центри - у тодішній столиці Преславши й у місті Охрид. Там перекладають книги, пишуть оригінальні твори . В Охриде за 2 роки Климент Охридський навчає більше 3500 учнів і спрощує абетку Кирила, назвавши її кирилицею.
У 893 році болгарська церква стала самостійною , а староболгарська мова - державною . У наступні десятиліття болгарська культура досягає свого "Золотого століття".
Після падіння Болгарії під Турецьким ярмом, багато болгарських просвітителів відправляються працювати в інші слов'янські держави. Вони несуть із собою багато болгарських книг, пишуть нові і здійснюють сильний вплив на культурний розвиток цих народів. Таким чином, літературна болгарська мова стала класичною мовою для всіх слов'янських народів. Сьогодні більше 300 млн. людей у світі використовують Кирилицю.
Болгари в Україні
Посольство Республiки Болгарiя
01023, Ки›в, вул. Госпiтальна, 1
(044) 246 7237, 246 7672
Асоціація болгарських національно-культурних товариств та організацій України.
Київське товариство болгарської культури "Родолюбіє".
Історія розселення
Сучасне розселення болгар в Україні зумовлене болгарською колонізацією кінця XVIII – першої половини ХІХ ст. Значною мірою це було пов'язане з бажанням російської влади якнайшвидше заселити південно-українські степи (Новоросію – за імперською термінологію), звідки були витіснені українські козаки. Через те, російський уряд у 1764-1769 р.р. звернувся із закликом до іноземців оселюватися на цих землях. Чималий загін болгарів увійшов до складу організованого російським керівництвом Бузького козацького війська (скасованого 1817 року) і був розселений на Херсонщині. Перші в Україні поселення болгар були засновані у долинах річок Вись і Синюха.
У кінці XVIII ст. болгари масово тікали з територій, контрольованих Туреччиною, де чинилися репресії щодо християн. Тоді вони заснували великі поселення у Бессарабії з центром у Болграді, в Одеському повіті, у передмісті Миколаєва і в Криму. Найінтенсивніший період болгарської колонізації припадає на 1801-1812 рр. Тоді внаслідок російсько-турецьких воєн болгарські втікачі оселилися на південь від Одеси (Малий і великий Буялик, Кубанка, Паркани), біля Миколаїва (Тернівка) та Феодосії (Старий Крим, Кішлав). останнє масове переселення болгар відбулося на південь України в 1830-1834р.р. У 1861-62 рр. близько 30000 болгар пересилилися із Бесарабії на Бердянщину і Мелітопільщину. Нащадками цих емігрантів є сьогоднішні бесарабскі болгари (Одеська обл.), таврійські болгари (Запорізька обл.), ольшанські болгари (Кіровоградська обл.) і кримські болгари (АРКрим).
В УРСР до 1933 р. існували 2 болгарські національні райони – Коларовський та Царедарівський. Болгари проживали переважно компактно, в 40 чисто болгарських сільрадах було зосереджено 76% всіх українських болгар. 72,5% болгарських дітей вчилися в болгарських школах. Після 1933 р. болгарські райони були ліквідовані.
Україно-болгарське співжиття
У 18-19 ст. чимало болгар студіювали в Київській Академії. Наприкінці 18, на початку 19 століття українсько-болгарські зв'язки міцнішають завдяки появі в Одесі болгарських купців.
Величезну роль у національному відродженні болгар відіграв закарпатський українець Юрій Гуца-Венелін, що став засновником модерної болгарської етнографії. У 1829 році він видав у Москві книгу “Древние и нынешние болгаре”, що вплинула на пробудження болгарської національної самосвідомості. Під час війни 1877-78р.р. чимало українців воювали за незалежність Болгарії, зокрема й добровольцями.
На українсько-болгарських культурних зв'язках позитивно відбилася діяльність Михайла Драгоманова, професора Софійського університету. Найвидатніший болгарський історик Марін Дрінов був професором Харківського університету. Дійсними членами НТШ обиралися болгари Михайло Арнаудов, Георгій Бончев, Стефан Ватев, Крум Дрончілов, Іван Ерделяновіч, Анастас Ішірков, Любомір Мілетіч, Стефан Петков, Стоян Романський, Іван Шішманов.
У 1918р. після укладання Берестейського миру, було встановлено дипломатичні відносини між Україною та Болгарією. Послом України в Болгарії був Олександр Шульгин, болгарським у Києві – професор Шішманов.
Після 1920р. у гостинній Болгарії оселилося чимало колишніх вояків армії УНР. В 1934р. було створено Союз українських організацій в Болгарії.
Болгари в українській культурі
Після хрещення України-Русі на терени Київської держави прийшла церковно-слов'янська, вона же староболгарська мова. Тоді вже встановлюються міцні зв'язки між Києвом та Охрідським слов'янським патріархатом у Македонії. В Україні поширювалась література староболгарською мовою.
Деякі київські православні мітрополити, зокрема Киприян (помер у 1407) та Григорій Цамблак (служив у 1415-1419р.р.), були етнічними болгарами.
Виходець з аристократичного роду, Гаврило (Григорій) Цамблак народився близько 1364 року у Тирнові у центрі Болгарії, згодом навчався у рідному місті та у Константинополі. Він прийняв чернецтво під іменем Григорія, перебував на Афоні та у Пантократорівському монастирі у Константинополі. На початку ХV століття Цамблак був пресвітером церкви у місті Сучаві, ігуменом монастирів у Сербії та Молдові.
1409 року Цамблак переїхав до Києва, і саме тут він написав більшість з близько п'ятдесяти своїх церковних творів, зокрема, “Слово надгробне митрополиту Кипріяну”, присвячене болгарину, який упродовж тридцяти років перед тим був Київським митрополитом.
1415 року великий князь Литовський Вітовт, з огляду на промосковську орієнтацію тодішнього Київського митрополита Фотія, звернувся до Константинопольського патріарха Йосифа Другого з проханням поставити митрополитом Цамблака. Проте, коли той прибув до Константинополя, патріарх відмовив йому у висвяченні. Відтак, 14 листопада у білоруському місті Новогрудку собор за участі семи єпископів та українських і білоруських князів та бояр одноголосно обрав Григорія Цамблака митрополитом Київським і всієї Русі. У своїй заяві єпископи звинуватили патріарха у симонії: “Негоже нам приймати митрополитів, які за гроші бувають поставлені царем”.
Наступного року орда хана Едигея зруйнувала Київ і Цамблак переніс свою митрополичу кафедру до церкви Богородиці у Вільні. Взимку 1418 року він виїхав до румунського міста Констанци на церковний собор за участі папи Римського Мартіна П'ятого та імператора Священної Римської імперії Сиґізмунда. 25 лютого у своєму виступі на соборі Цамблак запропонував скликати вселенський собор для відновлення єдності між Західною та Східною церквами. Після того Московська церква звинуватила Цамблака у відступництві і внесла його ім'я до статті прокляття, проголошуваного у тиждень православ'я.
Сьогодення
За переписом населення України 2001 року болгарами визнали себе 205 тисяч осіб. Це п'ята за чисельністю національна меншина України. Найбільшу болгарську громаду зафіксовано в Одеській області – майже 151 тисяча осіб, та Запорізькій області – майже 28 тисяч, у Кіровоградській області ще 2200 болгар. Понад 60% становлять сільські мешканці. Решта розселена в Україні дисперсно. Національно-культурна самобутність українських болгар підтримується також численними національно-культурними товариствами, гуманітарними зв'язками з історичною Батьківщиною, що суттєво полегшується взаєморозумінням у болгаро-українських та україно-болгарських міждержавних взаєминах.
Можливості національної освіти
Є болгарські школи: ліцей у Приморську, гімназія у Болграді.
