Є. Савенко. Михайло Грушевський у Татарстані

30_grush_01.jpg

Михайло Сергійович Грушевський стояв у витоків Української державності. Тоді, в 1918 році, мрія українського народу не втілилася в життя. Я не стану аналізувати причини невдачі. Давайте згадаємо видатного історика, громадського діяча, того, кому першому вдалося визначити можливі шляхи розвитку України, як незалежної держави. 17 вересня 2016 року виповнюється 150 років з дня народження Грушевського.

Чому я, українець з Татарстану, виступаю перед вами зі словами про Грушевського? У 1915-1916 роках Михайло Сергійович Грушевський жив у столиці Татарстану Казані, засланий туди царським урядом. Влітку 2003 року я, на чолі групи дітей з Татарстану, протягом 2-х тижнів був у Львові в мовному таборі. Серед численних екскурсій була і в будинок-музей Грушевського. Багато цікавого дізналися для себе діти.  Нам розповіли, що Грушевський під час 1-ї Світової війни жив у Казані. Але подробиць його перебування там росповiсти не змогли – у них ніяких матеріалів не було. Незабаром я опинився в Казані у Національному Архіві Республіки Татарстан, де мені вдалося розшукати документи у цiй справi. В архивi зберiглося «Дело о высланном под надзор полиции профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче ГРУШЕВСКОМ».

До цього часу знайдені мною матеріали вченим-iсторикам відомі не були. Про свою знахідку я й хочу вам сьогодні розповісти.

Спочатку кілька слів про попередні події та обставини, за яких Грушевський опинився в Казані.
Михайло Сергійович з 1894 року очолював кафедру української історії у Львівському Університеті. Протягом довгих 20 років викладав і жив у Львові. Початок 1-ї Світової війни застав його з сім'єю на відпочинку в Карпатах. Був він підданим країни, яка воювала з Австро-Угорщиною, тому не став повертатися до Львова. Восени 1914 року він повернувся в Київ, де його чекали неприємності.
Майже відразу він був заарештований, провів кілька місяців у Лук'янівській в'язниці. Спочатку його звинуватили в шпигунстві на користь Австро-Угорщини. Звинувачень довести не вдалося, але військова влада Києва вирішила прибрати ненадійного українця з прифронтової смуги. У лютому1915 року, Грушевського, як «пропагандиста українського сепаратизму і відомого діяча Українського національно-демократичної партії» вислали до Сибіру. До Сибіру він не доїхав. Завдяки протекції колег-науковців, місцем заслання було обрано Симбірськ - провiнцiйне мiстечко на Волзi.

Майже відразу після прибуття в Симбірськ, Грушевський почав клопоти щодо переведення його з Симбірська до університетської Казанi. Своє прохання Грушевський пояснював тим, що для проживання йому треба добувати кошти, а заробляти їх він може тільки інтелектуальною працею. В Симбірську такої можливості не було, а в Казані можна займатися науковою роботою.

Дозвіл переїхати до Казані Грушевський отримав 5 квітня 1915 року, але відразу до Казанi не поїхав. Літо 1915 року родина Грушевських провела на Волзі в селі Колки, трохи вище Симбірська. Професор оплатив проживання на дачі за весь сезон, і не хотів втрачати гроші. (І то царська Росiя! Такі вольності за Радянської влади неможливо навіть уявити!).

Перш ніж говорити про віднайдені матеріали, хочу сказати кілька слів про те, яким чином вони в мої руки потрапили. 19 січня 2004 року я був в Національному Архіві Республіки Татарстан. Архіваріус (тендітна типова татарочка) посадила мене за величезний стіл, дала товстезну книгу великого формату – опис документів, що зберігаються в архіві, в яких можуть бути потрібні відомості. Я почав пошуки, і через 20 хвилин натрапив на запис, що в архіві зберігається: «Дело о высланном под надзор полиции профессоре Львовского университета Михаиле Сергеевиче Грушевском». Не вірячи своїм очам, я запросив архіваріуса. Вона здивувалася ще більше, ніж я. За довгі роки роботи вона не раз бачила, як люди тижнями й місяцями шукають і не завжди знаходять, а тут прийшов дилетант і відразу на щастя знайшов необхідне. Втім, те, що я дилетант, стало відомо не одразу. Коли я почав говорити з архіваріусом, вона відзначила мій не місцевий діалект. Я сказав, що в Казані ненадовго. Вона запитала: «Ви пишете кандидатську?» Я відповів: «Ні, я доктор». У неї склалося враження, що я доктор-історик, який приїхав з України. Коли я сказав, що хочу замовити кілька копій зі знайдених документів, вона радісно почала рахувати суму в долярах, одержаних як з іноземця. Але коли я показав свiй російський паспорт, на її обличчі з'явилися розпач i розчарування.

«Справа» зберігається в архіві канцелярії Казанського Генерал-Губернатора. Сама «Справа» знаходиться в папці з цупкого паперу. На титулі знаходиться реєстр, в якому всі, хто й коли переглядає документи, повинні залишати запис (дата, мета, підпис). Виявилося, що до мене ці документи переглядали тільки працівники «компетентних органів», коли їх туди складали.

P7161718.jpg

Які ж документи у цій справі є. Звісно не всі, але найбільш цікаві.

1 документ — (07.06.1915 рік). Офіційний лист з Департаменту поліції про те, що Грушевському дозволено переїхати з Симбірська в Казань «під нагляд поліції».

2 документ - Лист Симбірского губернатора Казанскому про переїзд Грушевського до Казані.

5 документ - Переслано в Казань письмо Департамента полиции Симбирскому Губернатору от 31.03.1915 года  «О высылке Грушевского из Киева в Симбирск». (Вперше я прочитав, у чому була провина Грушевського перед Російською імперiєю: «пропагандист украинского сепаратизма и видный деятель Украинского  национально-демократической партии»).

7 документ - (11.07.1915 год). Рапорт Казанского полицмейстера Казанскому губернатору. Повiдомлено, что Грушевский живет на даче и «высказывает желание до окончания дачного сезона проживать в Симбирске».

8 документ - (23.07.1915 год).  Письмо Казанского губернатора в Департамент полиции. В нем объясняется, почему Грушевский задержался в Симбирске.

3 вересня 1915 року Грушевський з сім'єю прибув до Казанi. Оселився він на вулиці Воскресенській в «мебльованих номерах «Франція» (будинок зберігся).

У Казані за ним стежили. Зберігся рапорт Казанського поліцмейстера  начальнику Казанського Губернського Жандармського Управління про прибуття Грушевського з родиною в Казань. В мебльованих номерах «Франція» сім'я прожила до середини листопада 1915 року, а потім переїхала на вулицю Велику, будинок Леонтьєва (будинок не зберігся).

Симбiрськая поліція, коли Грушевський переїжджав до Казані, дала йому гарну характеристику, тому в Казані постало питання про те, щоб перевести опального професора під «негласний нагляд». Це дало б йому більше можливостей для пересування і роботи. Але пристав 4-ої ділянки, який здійснював безпосередній нагляд, подав рапорт «о предосудительной» діяльності Грушевського. Він, зокрема, відзначив постійні контакти і широке листування професора з українськими діячами. В результаті нагляд залишився «гласним». Але діяльний характер Грушевського не дозволяв йому довгий час сидіти без роботи.

9 документ - (16.09.1915 рік). (СЕКРЕТНИЙ)

Ректор Імператорського Казанського Університету Григорій Григорович Дормідонтов пише листа до Казанського губернатора.

До Дормидонтова Грушевський звернувся з проханням дозволити користуватися  универсiтетською бібліотекою. Ректор нічого не знав про Грушевського і сумнiвався – дозволити чи заборонити. Звертає на себе увагу те, що Грушевський назвав себе «доктором русской истории». Московський професор сказав би «російської» історії, а Грушевський зазначив «руської«, маючи на увазі українську. Хочу нагадати, що ще в 16 століттi українці називали себе «русами»! (“русинами”)!!!!
– Богдан Хмельницький хотів «звільнити землю руську до самого Кракова».
– В середині століття українці у Львові мали право жити тільки на одній вулиці, і вона називалася «Руською».

10 -й документ  - Відповідь на лист Дормидонтова прийшла 21 вересня 1915 року.
Секретар Губернатора роз'яснив обставини, які привели Михайла Грушевського до Казані.

Не відомо, отримав історик очікуваний дозвіл, чи ні. В архіві університетської бібліотеки даних нема, але сам професор згадує, що час, проведений в Казані, був дуже плідним:
– Підготував до друку «Популярний курс Всесвітньої історії».
– Підготував до друку 2-гу частину 8-го тому «Історії України».
– Активно листувався з членами Російської Академії наук.

11-й документ  (7 грудня 1915 року) -

Він позначений як «список і відомість літ. А.». Це опитувальник. Питання стосувалися всіх сторін життя вченого - сім'ї, родичів, майнового стану. Всього два бланка по 20 питань.
Далі в папці нема документів до осені 1916 року.

Документи 16 і 17 від 12 і 13 вересня 1916 року.

11-го серпня 1916 року Командувач військами Московського Військового округу дозволив Грушевському з родиною переїхати на проживання до Москви. Казанський поліцмейстер 9 вересня «проводив» вченого до Москви, про що повідомив Казанському Губернатору і Начальнику Казанського Губернського Жандармського Управління.
Казанський Губернатор повідомив про від'їзд професора Департамент Поліції.

На звороті останнього аркушу є запис розмашистим і неакуратним почерком: «Сшиты в сим деле пронумерованы семнадцать 17 листов. Архиву НКВД (нерозбірливий підпис, можна розібрати тільки Нікол....) 31/5 24».

У мене виникло питання: а раптом ці архівні документи - відкриття тільки для мене, а дослідники все це давно знають. Я почав читати матеріали про Грушевського, звернувся до істориків-украинознавцiв в Росії та Україні. Всі можуть розповісти про його діяльність в Центральній Раді, а про Казанський період тільки знають загально і небагато. Знайти невідомі документи, безумовно, успіх. Але зупинятися на досягнутому я не збирався.

Коли я знайомився з документами, що зберігаються в «Справі», звернув увагу , що протягом 9-ти місяців будь-які документи відсутні. Зважуючи, що Грушевський дістав переведення до Москви, було листування з цього приводу, а у справі його нема. Де воно може бути? Відповідь напрошувалася сама собою: у Москві.

Я навів контакти з Українським Культурним Центром у Москві на Арбаті, мені поообіцяли підтримку. В Центрi мене зустрів (нині покійний) голова Федеральної національно-культурної автономії українців Росії Олександр Олексійович Руденко-Десняк, письменник, журналіст, громадський діяч. Він підготував для мене документ, який дозволяє працювати в Державному Архіві Росії.

Зустрівся я також з Володимиром Мельниченком - директором Культурного Центру. Володимир Юхимович сам багато працював в архівах. Він мене уважно вислухав, подарував свою книгу про Грушевського в Москві, і сказав, що у двох Московських Архівах (Центральному і Жовтневої Революції) десятки дослідників сотні раз все перелопатили, але документів, що стосуються переїзду Грушевського з Казані до Москви нема ніде.

Повертатися просто так не хотілося, і я рушив в Архіви. Дійсно, нічого нема! Без всякої надії я запитав у працівника архіву, а чи є ще архіви в Москві. Архіваріус назвав ГОЛОВАРХІВ МОСКВИ на вулиці Профспілковій, станція метро «Мінська». Тут зберігаються саме Московські міські документи, і вони мало кому цікаві. Вирішив на удачу з'їздити туди. В архіві мене підвели до стелажу з величезними томами з переліком документів, що зберігаються в архіві. Незабаром я знайшов запис у книзі: «Справа секретного відділення канцелярії Московського Генерал-Губернатора з листом Д.Д.Грімма про дозвіл б. Професору Львівського Університету Михайлу Сергійовичу Грушевському проживання в Москві». Розпочато 6 червня – закінчено 14 жовтня 1916 р.

Це було те, що я шукав!

Слід сказати, що дістати дозвіл зміни місця заслання Грушевському вдалося завдяки протекції саме Давида Грімма, який написав листа міністрові внутрішніх справ. Грімм пише: «З відповіді випливає, що М.В.Д не вважає Грушевського певним прихильником Австрійської орієнтації». Проте, Москва знаходиться на військовому положенні, і дозвіл на переїзд можуть дати тільки військові влади. Давид Давидович Грімм, професор римського права, написав блискучого листа до  Командуючого військами Московського військового округу Йосипа Івановича Мрзавецького. Я не буду детально аналізувати документи з цієї справи. Такий аналіз виходить за рамки мого виступу. Але про один документ з Московського архіву, що стосується Казані, не можу не згадати. Це медична довідка про стан здоров'я М.С. Грушевського, видана 14 травня 1916 року «заслуженным профессором медицины Казанского Университета Алексеем Казем-Беком».

Довідка дуже цікава, і за мірками сучасної медицини, досить наївна. Грушевського лікували від малярії, і йому наполегливо рекомендувалося поміняти клімат Казанський на Московський.

Кажучi  вiдверто, клімат в цих містах однаковий.
Знайомлячись з документом, я зробив два висновки:
– Почерки у хороших лікарів завжди були погані.
– Медицина за 100 років пішла не просто далеко вперед, і зараз це інша наука.
 

Останнім документом у Московській Справі є рапорт до Канцелярії Московського Генерал-Губернатора з паспортного відділення канцелярії Московського Градоначальника. У рапорті зазначено, що «колишній професор Львівського Університету дворянин Київської губернії Михайло Сергійович Грушевський прибув до Москви 10-го вересня минулого».

Казанська сторінка в житті М. С. Грушевського закрилася, через деякий час, на тлі бурхливих подій, забулася.

Не хочу запевняти вас, що я відкрив в біографії Грушевського принципово нову сторінку, що мої знахідки мають унікальне значення. Вцілому біографія Грушевського добре досліджена, менi вдалося лише доповнити де-які маловiдомi сторінки.

Будівля, в якiй зупинився Грушевський з сім'єю, коли прихав до Казані, збереглася, вона знаходиться в самому центрі історичної частини міста. Зараз це вулиця Кремлівська 15 / 25, міститься там готель з піццерією.

Майже відразу виникло бажання встановити там меморіальну таблицю (дошку), але бюрократичні труднощі ми долали протягом 1,5 років, дістаючи дозвіл Уряду Татарстану, влади міста, власниці готелю сеньори Спарта, Інституту іноземних мов Татарстану, узгоджуючи безліч інших дозволів, справ і папірців. 

Дуже багато клопоту мали ми, упорядковуючи написи на дошці. Наївно ми розташували спершу український текст, потім російський і внизу татарський, щоб задовольнити всіх бажаючих.. Поки таблицю відливали, вийшов Закон Республіки Татарстан, за яким першим має стояти текст татарський, потім російський, і лиш потім будь-який. Довелося дошку переливати (за чималі кошти!). Український текст перемістили вниз. Але зараз ми раді, що так сталося. Люди, які пiдходять до дошки, насамперед читають саме український текст, який до них ближче.

Більшу частину коштiв для виготовлення дошки надав голова координаційної ради Об'єднання Українців Росії і Федеральної національно-культурної автономії «Українці Росії» Василь Дума.

Дав своє благословiння на відкриття меморіальної дошки голова Фундації імені Олега Ольжича Микола Плав'юк. До 1992 року він очолював уряд Української Народної Республіки в екзилі.

Хочу пiдкреслити, що без доброзичливого ставлення Татарського уряду встановити дошку першому президенту УНР було б просто неможливо.

У зв'язку з 140 - річчям з дня народження Михайла Грушевського, Президент України дав доручення Прем'єр-міністру Ю. Єханурову: «Вжити заходів щодо вирішення питання про встановлення меморіальної дошки Михайлові Грушевському у м. Казані (Російська Федерація) на будинку, в якому проживав видатний український діяч”. Була фiнансова пiдтримка і вiд Української держави.

А 18 серпня 2006 року, у Києвi, з рук президента України Віктора Ющенка я отримав державну нагороду - орден «За заслуги» ІІІ ступеню.

16 вересня 2006 року ми урочисто відкрили меморіальну таблицю Михайлові Грушевському. Зібралися делегації з українських організацій Москви, Нижнього Новгороду, Саратова, Самари, Йошкар-Оли, Дімітровграда, Уфи, Набережних Човнів, Нижнєкамська. З України до нас приїхали профессор Київського університету Володимир Сергiйчук i професор Чернігівського університету, голова Фундації «Україна-діаспора» Станіслав Пономаревський. Разом було за 250 осіб.

Урочисто відкривали дошку Надзвичайний і Повноважний Посол України в Російській Федерації Олег Дьомін, начальник Департаменту зовнішніх стосунків Республіки Татарстан Юрій Акулов, скульптор Махмут Гасімов і я.

Зі словами вітання та подяки до присутніх, підкреслюючи старовину українсько-татарських стосунків, пан Посол згадав договір, який понад 1000 років тому уклали Київський князь Володимир та князь Булгарський Мумін. Договір закінчувався словами: «Нехай камінь спливе і хміль потоне, якщо цей договір буде порушений».

З повагою,
голова Національно-культурної автономії
«Українське товариство «Вербиченька»             

Євген Савенко