5–6 листопада 2021 р. в 18 км від Ужгороду відбувся ІІ-й форум “Re:Open Zakarpattia”.
ІІ-й форум ідей та рішень “Re:Open Zakarpattia” має особливий фокус на темі розвитку мультикультурних фронтитів України, соціальній згуртованості, інтеграції та протидії дезінформації.
Протягом 2-х днів форум об’єднував у відвертих та фахових дискусіях тих, хто ухвалює рішення та впливає на цей процес на локальному, регіональному, національному та центральноєвропейському рівнях.
Ідея проєкту полягає не просто у промоції регіону чи країни, а в осмисленні та переосмисленні тем, проблем, викликів, ресурсів, ініціюванні повноцінного дискурсу та публічного діалогу, колективного мозкового штурму.
Форум фокусується на Закарпатті, як унікальному мультикультурному українському фронтиті в географічному центрі Європи, який дозволяє будувати ціннісні, логістичні, культурні та інші мости співпраці та порозуміння практично у будь якому напрямку. Водночас, він не обмежується виключно одним регіоном, а намагаємося шукати точки дотику та перетину з іншими українськими мультикультурними фронтитами, як то Буковина та Бесарабія, які тісно зв’язують Україну з її справжнім цивілізаційним домом – вільною спільною Європою.
В дискусії на тему «Деколонізація” України: Чому це досі важливо і що варто зробити» прийняв участь сопрезидент Вааду України Йосиф Зісельс.
– Чи має існувати державна програма з деколонізації України?
– Якщо ми через 30 років на серйозному форумі говоримо про деколонізацію, значить щось у нас відбувається не зовсім так, як ми хотіли. Вже виросла нова генерація людей, яка народилися та сформувалася під час Незалежності, а ми тільки зараз піднімаємо це питання.
Ми знаємо, як тяжко і непослідовно, незважаючи на всі успіхи, проходила декомунізація, і, як будь яка реформа в Україні, вона ще не закінчилася.
Можна прибрати тисячі пам’ятників, але як забрати колоніальний тип ідентичності з середини кожного нас, 40-ка мільйонів людей. Декомунізація не в руйнації тисячі пам’ятників – її треба проводити в кожному з нас.
Не тільки Україна була своєрідною колонією. В світі десятки країн, які колись були колоніями.
Якщо зараз ми подивимось на Світ і на держави, які звільнились від колоніальної залежності 150 років тому, наприклад, в Південній Америці, то побачимо, що вони досі перебувають в дуже складному стані. Таке враження, що навіть в них в повній мірі не відбулась деколонізація.
Деколонізація це, насамперед, процес еволюційний. І, як усі еволюційні процеси, він відбувається дуже повільно, непослідовно і протиречиво. Особливо в тій зоні, в якій ми з вами знаходимось – між двома цивілізаційними ідентичностями.
В Україні немає жодного питання, по якому був би консенсус. Ми не можемо домовитись про спільне бачення нашого минулого, нашого сьогодення, нашого майбутнього. Це похідна від тієї проблеми, про яку ми зараз говоримо. Від ідентифікаційної проблеми.
Чи була взагалі Україна колонією?
Так, я вважаю, що Україна була своєрідної колонією.
Це не класична колонія, наприклад, як Індія в Британській імперії. Вона більш нагадує Шотландію в Британії. Чи вважають шотландці, що вони були колонією – частина так, частина ні.
Їхній погляд залежить від того, як ці шотландці відчували себе в колонії. Якщо вони прислуговували метрополії, працювали на неї і ідентифікували себе з правлячою британською короною чи урядом – вони не так погано ставились до метрополії і не вважали себе частиною колонії. Так само відбувається і в нас.
В нас ще живі мільйони людей, які досить непогано почували себе в Совєтському Союзі, тобто в імперії багатьох колоній.
Багато людей, які живуть серед нас. З ними нічого не треба робити, вони відійдуть в свій час. І це тільки змінить пропорцію, але якщо б це було так просто, ми давно б просунулись набагато далі.
Ці постсовєтські кола розбещують багатьох молодих людей, які попадають в їх сферу впливу.
Що таке ідентичність?
И тут я маю на увазі колективну ідентичність. Я її розумію як низку якостей, по якій група відносять себе або відноситься іншими до певної множини.
Ми інколи бачимо на вулиці людину в певному одязі, певного фенотипу, ідентифікуємо його і кажемо – це ром. Або ще хтось, хто відрізняється від нас фенотипом і одягом. Але зараз ми всі одягаємося майже однаково. І фенотипом не дуже відрізняємось один від одного. Тому виникає питання – де межа між колонізацією і деколонізацією. Європейською, до якої ми прагнемо, і євразійської, від котрої ми хочемо відповзти, відсунутися як надалі.
Я 20 років про це думаю, і впевнений, що межа проходить не по Дніпру, і не по лінії фронту на Донбасі, і навіть не між Кримом і материкової Україною.
Межа проходить через серце кожного з нас, а точніше, через виховання кожного з нас. Через наше колективне підсвідоме. Тому з великими залишками колоніальної ідентичності треба боротися у нас всередині.
Тут треба зауважити, що не кожна влада допомагає нам з цим боротися, а інколи навіть і заважає, як, наприклад, сьогодні.
Вся влада в Україні має мінімальні рейтинги довіри, тому ми не можемо покладатися на владу – від неї ми не дочекаємося допомоги. Дай Боже, щоб влада була нейтральною до наших пошуків, до нашого прагнення західної ідентичності.
Є тільки один, на мій погляд, спосіб, крім адміністративного – це подивитися на те, хто має найбільший рейтинг впливу в нашій державі. Це громадянське суспільство, а саме – волонтери, армія і церкви.
Колективну ідентичність можна також розглядати як систему цінностей, якщо припустити, що континентальний формат – це сукупність народів, які проживають в певній частині світу – Європі чи Євразії.
Оскільки ця колективна ідентичність створювалась впродовж століть за рахунок постійно діючих чинників, а саме клімату, рельєфу місцевості, історії, кочового чи осілого образу життя, війн, загарбувань, колонізації або навпаки, імперського статусу. Всі ці чинники впливають сторіччями, і саме вони потроху формують ідентичність, а ми зараз намагаємось швидко змінити ідентичність майже 40 мільйонів людей.
Це неможливо. Еволюція діє дуже повільно.
І якщо ми насправді хочемо прискорити цей процес – ми повинні обрати таку владу, яка нам буде сприяти у зміні колективної ідентичності на європейську.
Виступ Йосифа Зісельса. Частина 1.
Чому закарпатські ЗМІ переважно російськомовні... На мій погляд, установка на російські засоби масової інформації – це похідна з того ж розуміння ідентичності. Якщо б цього не було, ці ЗМІ не були б такі популярні.
В Закарпатті проживає угорська та румунська меншини. І угорці, і румуни, на перший погляд є представниками європейських країн, тобто, вони повинні бути орієнтовані на Європу. Їх титульні країни знаходяться в Європейському Союзі, а вони де? Подивіться, як балотувалися представники румунів й угорців до Верховної Ради – більшістю до партії Регіонів, якщо точніше – до проросійської партії.
Я їх не в чому не звинувачую, але чому саме туди? Тут треба подивитись на долю меншин в імперії.
Меншини в імперії – це окрема ідентичність.
Було в 90-ті роки окреме дослідження американських соціологів Лібмана і Коена «Єврейська ідентичність ізраїльтян і євреїв діаспори». І воно привело до абсурдного висновку, що це дві різні ідентичності, або це два різних народи. Навіть два різних юдаїзми.
Не можна ніколи ототожнювати мешканців країни з її частиною в діаспорі – вони дуже різні.
Меншини виживають в імперії тільки завдяки милості метрополії. Тільки метрополія чи імперська влада, комуністична влада, може щось дати меншині або забрати.
Так, як легко може дати, так може легко і забрати. Тому всі меншини майже без виключення орієнтуються на метрополію та конкурують біля трону метрополії за теплі місця. Так було в імперіях завжди. Зараз це притаманне російській неоімперії.
Орієнтація меншин на метрополію залишилася досі. Але що таке орієнтація на метрополію? Це орієнтація на силу, на вплив, на гроші. А де це все зараз? В Росії…
Це означає, що ментально меншини у Закарпатті, на Буковині, в Криму орієнтуються досі на Росію, на Москву. Це дуже важливо. Саме це і приводить меншини до російських ЗМІ.
Меншина хоче вижити. Згідно піраміди Маслоу, виживання та безпека – це основна потреба людини. Їжа, дах над головою, розмноження – саме це базові потреби безпеки.
Тільки потім – самореалізація. І вона на вершині піраміди. А всі країни, які ми знаємо, наприклад, протестантські, скандинавські – вони зорієнтовані на самореалізацію, а не на виживання.
Я був дуже здивований, навіть сперечався з представниками румунської, болгарської, угорської громад, розпитуючи їх, чому вони підтримують партію Регіонів або інші проросійські партії. Вони не змогли відповісти – це щось з середини.
І хотілося б, щоб закарпатці, які живуть в середині Європи, були західно-орієнтованими, але це не працює, тому що в них досі залишилась багаторічна налаштованість на центр імперію.
Кілька слів про еліти.
Всі країни, які були колоніями, мали свої еліти.
Компрадорська буржуазія – це еліта колоніальної країни – як вона себе поводить після звільнення від колоніальної залежності.
Цю еліту формувала імперія згідно своїх потреб. Що повинна була робити еліта в Білорусії, Середній Азії, в Україні – стримувати свій народ, бо у ніякій імперії не вистачить сил, війська і органів безпеки, щоб утримувати в покорі, наприклад, такий народ, як український.
В цьому треба було спиратися на місцеву еліту. По-друге, ця еліта повинна була допомагати грабувати свою країну на користь імперії, не забуваючи і про себе. І так 400 років.
Здібні люди різні. В них є вибір: або ти воюєш за незалежність своєї країни, і тебе знищують або викидають у діаспору. Російська імперія – це не м’яка європейська Австро-Угорська – тут або вбивають, або виганяють. Або примушують продаватися. Будь яка людина, яка здатна стати частиною еліти – будь якої наукової, культурної, літературної..., хоче себе реалізувати, тому що в неї є здібності.
Що повинна робити така людина. Продайся імперії, і ти будеш реалізований!
Хто не хоче продаватися – тих знищують або виганяють – імперії не потрібні навіть всі ті, хто хоче продатися.
І після цього ми дивуємося, чому ми маємо зараз таку еліту. Вона формувалась 400 років, тому вона саме така.
Грабувати вона також вміє досі. Але вже тільки на свою користь, а не на користь імперії.
Ми бачили, як еліта поводила себе під час Майданів – вона фінансувала антимайдани, тітушок. Це також залишок від імперських часів.
Все це обумовлено формуванням відповідної ідентичності.
Нічого випадкового в історії немає.
Виступ Йосифа Зісельса. Частина 2.
Коли ми говоримо про Закарпаття, то де ті закарпатці, які жили тут до Другої світової війни?
Їх залишилось дуже мало, але саме вони – носії ідентичності. На цій території було більш-менш європейське середовище – Австро-Угорщина, Чехія. Периферійне, але європейське. Цих людей немає – вони або знищені, або виїхали за кордон.
Євреї Закарпаття розмовляли українською мовою. Які євреї розмовляли в Центральній Україні українською мовою? А в Закарпатті розмовляли. І в Галичині. А як інакше – вони жили серед українців, а не серед русифікованих східняків.
Тому не треба дивуватися, що є у нас олігархи та корупція. Це теж наслідок 400-років колонізації. Це похідні від нашої ідентичності.
І якщо ми хочемо вибратись з цього постколоніального болота, ми повинні боротися не з іншими, а з собою, тому що в кожному з нас сидить частина євразійської ідентичності, її колоніальна частинка.
Авторитарну ментальність має Євразія. І ця ментальність притаманна не тільки керівництву, а й у простим людям. Вони прагнуть свободи для того, щоб вилізти наверх і керувати іншими. Це називається залежністю “верхів” і “низів”. В авторитарній країні “верхи” і “низи” в симбіозі, а в незалежній – це окремі індивідууми. Це добре ілюструє різницю між західними та східними цінностями.
Ми всі прагнемо справжньої свободи. І це відрізняє нас від білорусів, азійських країн, країн Кавказу.
Простір свободи – це Європа, але вона ще й простір відповідальності.
Не можна розірвати свободу і відповідальність – вони існують тільки разом.
Свобода без відповідальності – це анархія, а відповідальність без свободи – це рабство, або, інакше, колонія. Саме так і відбувалося всі ці роки.
