Олександр Майборода. Явні й не явні мотиви етнічних чисток у Криму

Як ми повідомляли, Український інститут національної пам’яті провів 28 липня круглий стіл присвячений депортаціям народів Криму у роки Другої світової війни.

Під час роботи круглого столу обговорювалися питання явних та неявних мотивів етнічних чисток в Криму, а також форми та масштаби депортації в Криму в роки Другої світової війни.

Окремо обговорювалися питання депортації греків, болгар, вірмен та кримських татар.

Пропонуємо увазі читачів текст виступу Олександра Майбороди, члена-кореспондента НАН України, професора, доктора історичних наук.

Трагедія, яку пережив 1944 р. кримськотатарський народ, а також греки, болгари та вірмени Криму була одним з найбільш ілюстративних прикладів так званої ленінської національної політики у її сталінському виконанні.

Депортація народу з його історичної батьківщини завжди є засобом очищення певного територіального простору від конкретної етнічності. В етнополітичній та історичній літературі етнічними чистками як правило називають стрімкі фізичні, у т.ч. збройні, напади на певну етнічну спільноту з метою або її повного вигнання, або примусового витіснення з певної території. Автор доповіді вживає термін «етнічна чистка» у ширшому значенні, як парасольковий для усіх способів знищенні тієї або іншої етнічності та/або її носіїв.

Найжахливішою і наймасштабнішою етнічною чисткою є геноцид – намір і дії з повного фізичного винищення етнічної спільноти. Мало поступаються йому за жахливістю і жорстокістю фізичний терор, який примушує людей до втечі, або примусова депортація чи переселення на не рідні землі. До етнічних чисток з повним правом можна віднести і знищення етнічності без застосування фізичного насильства. Таким знищенням є, зокрема, етноцид, який полягає у позбавленні соціуму основних ознак його етнічності – мови (лінгвоцид), традиційної культури, історичної пам’яті. В етнополітичній практиці етнічні чистки як правило здійснюються комплексно, одночасним застосуванням усіх названих та ряду інших методів.

Депортація ряду етнічних спільнот Криму 1944 р. – показовий цьому приклад. Наслідками депортації для них були не тільки втрата етнічної території та майна, а й масштабна смертність, співставна з геноцидом, знищення їхніх культурних пам’яток як засіб знищення пам’яті народу про свої історію та державність тощо.

Чим були вмотивовані депортації названих етнічних спільнот? Адже навіть найбільша з них – кримськотатарська чисельністю близько 180 тис. чоловік, не кажучи вже про грецьку(14 тис.), болгарську (12 тис.) або вірменську (10 тис.) після того як Радянський Союз фактично взяв під контроль Чорноморський басейн, не могли становити будь-якої загрози його геополітичному статусу. Явною є найбільш тиражована і до того ж абсолютно вірна відповідь – це була несправедлива масова політична репресія на підставі необґрунтованих звинувачень у колабораціонізмі з окупаційним режимом, нібито виявленого цілими групами – не тільки чоловіками, а й жінками, дітьми, старими, хворими та інвалідами.

Дійсно, по всій Європі після знищення нацизму здійснювалося покарання тих, хто допомагав йому на окупованих територіях. Однак, на відміну від радянської практики, покарання були індивідуальними, а в СРСР – масовими. Крім того, в СРСР наймасовіші покарання були вибірковими, і великі групи населення могли уникнути масового покарання, якщо їхня ідентичність не викликала упередженості у радянського керівництва.

На підтвердження сказаному можна співставити долю кримських татар і долю русского населення так званої «Локотської республіки» – території з місцевим самоврядуванням, дозволеним окупаційною владою в межах кількох районів нинішніх Брянської, Орловської та Курської областей. Там відбувалася не просто фрагментарна участь у роботі органів окупаційної адміністрації, а створення окремої, альтернативної радянській, системи місцевої влади. Кримських татар звинувачували в тому, що 20 тис. із них дезертирували з Червоної Армії при її відступі з півострова. Між тим на території «Локотської республіки» з населенням 580 тис. чоловік було створено Російську визвольну народну армію, яка 1943 р. налічувала таку саму цифру – 20 тис., але тих, хто не просто відмовлявся захищати радянський режим, а був готовий воювати проти нього і, до речі, активно це робив. Загалом більшість населення «Локотської республіки» лояльно ставилася до порядків на її території і морально була на боці колаборантів. Тим не менше, масової примусової депортації русскіх після деокупації території «республіки» не відбулося.

Етнічна вибірковість була проявлена сталінським режимом і під час дискусії щодо ліквідації на півострові наслідків окупації. Відомо, що безпосередньо перед наступом Червоної армії на Крим відбулася полеміка між з одного боку керівниками Кримської АРСР А. Менбарієвим разом з І. Сейдулаєвим, а з другого боку секретарями Кримського обкому ВКП(б) В.Булатовим разом з В.Берьозкіним. Перші двоє намагалися донести до радянського керівництва, що звинувачення усіх кримських татар у колабораціонізмі, на чому наполягали їхні опоненти, були несправедливими, необґрунтованими. Однак їхнє звернення, схоже, так і не стало предметом обговорення в радянському керівництві, яке солідаризувалося з альтернативною позицією.

Можна припустити, що рішення про кримських татар мотивувалося не прагненням покарання за колабораціонзм, а наміром звільнити територію півострова і від них, і від пам’яті про їхню довгу присутність на ньому. У такий спосіб територія розчищалася для східнослов’янського переселення, а крім того, знищувалася історична легітимація для автономного статусу півострова, адже тепер він ставав повністю вільним від етнічних спільнот, які мали там досвід державотворення. Поки вони залишалися у Криму, зберігалася перешкода для втілення концепції, що півострів споконвічно був «русскою» землею.

Чи існувала стратегія із втілення такої концепції? Звісно, такого роду геополітичні доктрини і плани існують латентно, приховані толерантною риторикою. Вони існують не в документах, а в загальній суспільній свідомості панівних націй, а вірніше у свідомості їхнього істеблішменту. Існування в межах Російської, а потім Радянської імперій території з окремим державним досвідом було суттєвою перешкодою для включення її до складу Новоросії і надання останній етнічної гомогенності. Усунення перешкоди полегшувалося вигнанням з Криму носіїв доросійської державної традиції.

Підставою для припущень про такі мотиви були ключові кроки напередодні і відразу після загарбання Росією Криму. Згадаймо, що першою масовою депортацією з півострова було переселення звідти до Приазов’я 1778 р. кримських греків. В російській історіографії переселення описується як добровільна реакція греків на загрозу, що існувала для них з боку кримських татар, на тяжкі соціальні умови, створені кримськотатарськими феодалами. Однією з причин нібито добровільного рішення греків вийти із ханства називається неможливість для Росії збройно захистити греків в силу того, що 1779 р. передбачалося виведення  з Криму російських військ, а після цього Росія втрачала право на втручання у внутрішні справи ханства (Ходеев Ф.П. Переселение греков из Крыма в Новороссию в ХVIII в. URL: http://www.reenactor.ru/ARH/PDF/Xodeev.pdf).

Версія про добровільне переселення внаслідок відчуття греками своєї беззахисності є малопереконливою. Російські правителі ніколи особливо не переймалися питаннями дотримання суверенітету сусідів, а репресії кримських татар проти греків взагалі були б зручним приводом для нової інтервенції. Тим більше, що через якихось п’ять років після переселення греків у Приазов’я Кримське ханство було ліквідоване (1783). Муки ж переселення були для греків не меншими, якщо не більшими, ніж життя у Криму, що змушує сумніватися у самаритянських мотивах Петербурга. За добровільністю греків дійсно стояв страх за своє майбутнє, але страх, який штучно нагнітався проросійською пропагандою.

Тим не менше, Росії вдалося виселити з півострова носіїв перших тамтешніх вогнищ державності, а потім, після підкорення Криму, розпочати витіснення звідти тієї етнічної спільноти, яка була там наступним державотворцем – кримських татар. За період після приєднання Криму до імперії аж до її розпаду 1917 р. чисельність кримських татар на півострові скоротилася від 1 млн. до 200 тис. осіб.

Наскільки правдоподібним може вважатися припущення, що усі етнічні депортації з Криму були умотивовані наміром перетворити його на моносхіднословянську, а потім, через русифікацію переселених туди українців і білорусів, на монорусскую територію? Адже 1944 р. депортації з Криму зазнали і етнічні спільноти без традицій державотворення на півострові – вірмени та слов’яни-болгари. Припускаємо, що прихованим мотивом їх виселення слідом за кримськими татарами був той самий приціл на русскую етнічну гомогенізацію півострова.

Опосередковані підтвердження цьому можна знайти у риториці нинішнього російського президента, у якій сконцентровано безперевну геополітичну стратегію Кремля. Виступаючи перед Федеральними зборами Російської Федерації з питання «узаконення» окупації Криму (Полный текст обращения Владимира Путина к Федеральному собранию России 18 марта 2014 г. Расшифровка. UTL: https://russian.rt.com/article/24532)

 він виголосив ряд красномовних лексем, наприклад, що «Тут (тобто у Криму. – О.М.) давній Херсонес, де прийняв хрещення святий князь Володимир. Його духовний подвиг – звернення до православ’я – визначив загальну культурну, ціннісну, цивілізаційну основу, яка об’єднує народи Росії, України та Білорусі». Російський президент посилається на думку «багатьох громадських діячів», які «неодноразово піднімали цю тему (приналежності півострова. – О.М.), говорили, що Крим – це споконвічна «русская» земля, а Севастополь – руське місто». У лексиці Путіна місто Севастополь – це «батьківщина «русского» чорноморського військового флоту (між тим, аж до революції 1917 р. більшість матросів на цьому флоті були українцями), що точки його оборони – «це символи русскої військової слави». Риторика російського керівника, як бачимо, спрямована на «обрусіння» усіх подій, у яких брали участь представники усіх етнічних спільнот півострова, фактично на деетнізацію їхньої історичної пам’яті, фактично ця риторика є засобом етноциду, а він – формою етнічної чистки.

Така сама спрямованість і його статті «Про історичну єдність русскіх і українців» (Путин В. Об историческом единстве русских и украинцев». Российская газета - Столичный выпуск. № 155(8506). 12 июля 2021 г.). Він демонстративно почав її з повтору свого ж раніше висловленого твердження, що «русскіє і українці один народ, одне ціле». Публікацією статті відкриваються шлюзи для потоку традиційних в російські історіографії, публіцистиці і пропаганді маніпуляцій термінами, покликаними нібито підтвердити етнічне тожество двох народів: що південні і західні землі Давньоруської держави були «русскіми землями», що по всій території цієї держави «розмовляли однією мовою» (це при тому, що пам’яток тодішньої розмовної мови практично не зберіглося), що «запорожці визначали себе русскіми православними людьми» (хоча насправді у післямонгольській Україні продовжувала вживатися назва «руський» на відміну від сусідньої Московії, де «руський» трансформувався у «русскій»).

Загальний ретроспективний погляд на методи поводження Росії з сусідніми народами дає підстави твердити, що комплексне застосування різних форм етнічних чисток – від депортацій до етноциду, залишається головною лінією кремлівської етнічної політики. Зараз розрахунок робиться на лицемірне бідкання з приводу української економічної кризи (до речі, утвореної діями великого бізнесу, де панують проросійські олігархи) або на не менш лицемірні обіцянки утвердження в Криму кримськотатарської мови. Однак з історії відомо також, що коли методи «м’якої сили» не приносили успіху, Росія ніколи не зупинялася перед застосуванням найжорстокішого терору і репресій. Гадаю, саме це треба пам’ятати, коли ми співставляємо сталінські методи депортацій і путінські методи зваблювання дружбою і братерством.

630_360_1627478017-253.jpg