30 років Закон України «Про національні меншини в Україні» 1992 року слугував законодавчою рамкою для усієї державної етнополітики. Держава практично не втручалася в життя національних спільнот, теоретично надавши їм майже повну свободу самовираження й водночас не маючи конкретних позитивних зобов’язань щодо створення умов для забезпечення прав національних меншин.
З початком повномасштабного вторгнення російських військ до України питання збереження української ідентичності набуло неабиякого практичного значення, що вплинуло на політику у сфері національних меншин.
Відданість України євроінтеграційному курсу визначає прихильність держави до ідей етнічного багатоманіття. Але в умовах російського вторгнення влада не могла допустити маніпулювання темою прав національних меншин, побоюючись дестабілізації суспільства. Наслідком став непростий процес перегляду законодавства про національні спільноти, що далекий від завершення.
Такі висновки випливають з аналітичної праці «Права національних меншин: європейські стандарти та українське законодавство в динаміці» (2024), яку підготував виконавчий виконавчий директор Конгресу національних громад України В’ячеслав Ліхачов за підтримки Представництва Фонду ім. Фрідріха Еберта в Україні.
В роботі проаналізовано етапи розвитку законодавства про національні меншини за часів незалежності України, розглянуто викликані війною проблеми в сфері прав людини, а також оцінено, чи вдалося Україні досягнути прогресу відповідно до рекомендацій Венеційської комісії, що стали передумовою для офіційних переговорів про членство в ЄС.
