Цьогоріч президент США традиційно проголосив Тиждень поневолених народів (Captive Nations Week). У прокламації Джо Байден, зокрема, віддав шану звитязі та самопожертві українців, які своєю мужністю нагадали світу про всезагальне прагнення до свободи. Метою Сполучених Штатів президент назвав притягнення Росії до відповідальності за жорстоку і неспровоковану війну проти народу України.
Втім символізм Тижня поневолених народів, який у 2022 році припав на 17-23 липня, виходить далеко за рамки вшанування боротьби українців проти сучасної російської агресії. Витоки традиції сягають доби холодної війни. У 1959 році Конгрес США вперше звернувся до президента з ініціативою підтримати народи за «залізною завісою» відзначенням їхньої боротьби щороку третього тижня липня, «допоки не буде досягнуто свободи та незалежності для всіх поневолених націй світу».
І хоча холодна війна завершилася розпадом комуністичного блоку та Радянського Союзу, проблема національного поневолення нікуди не зникла. Тож щорічні прокламації президентів США напередодні третього тижня липня збереглися й після 1991-го.
Цього року Тиждень поневолених народів актуальний не лише для українців, але й для значної частини населення імперії, що напала на Україну.
Максим Майоров, політолог, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
Репресоване відродження
Суто формально, Росія є федерацією, це випливає навіть з її офіційної назви – РФ. У федеративних відносинах з московським центром перебувають 83 регіони (не рахуючи незаконно анексованих). Серед них – 21 республіка і 4 автономні округи, які є формами національно-державного самовизначення неросійських народів. Щонайменше п’ята частина населення РФ якраз – не росіяни, а представники великого «букету» з понад 190 народів.
Російський етнофедералізм – спадщина СРСР і перших пострадянських років, коли в країні ще не встиг сформуватися новий деспотичний режим. Республіки РФ у 1990-х змогли досягти чималого: ухвалили декларації про державний суверенітет, запровадили посади президентів, боролися за ширші повноваження у відносинах з федеральним центром. Чечня і Татарстан взагалі проголосили незалежність, і повернення їх в орбіту свого впливу коштувало Москві чималих зусиль.
Президент незалежної Чечні Джохар Дудаєв
В історії корінних народів РФ це був короткий період національного відродження. Тоді підвищився статус їхніх мов (визнаних у республіках державними на рівні з російською), в достатньо ліберальних умовах розвивалися культура і релігія. А ще вільно функціонували національні політичні партії та громадські організації.
З приходом путінізму, першого удару Кремль завдав не по сусідах РФ, а по національних суб’єктах федерації. Права республік були сильно урізані, а положення ще першого федерального договору (1992) фактично розтоптані. Національні партії – заборонені, посади президентів республік – скасовані, державні мови республік – фактично вилучені зі сфери освіти під прикриттям «добровільності» їх вивчення.
Путін неодноразово критикував більшовиків за встановлені ними нібито «штучні» національні кордони – як між радянськими республіками, так і всередині федеративної Росії. Неповагу диктатора до кордонів, що стали в 1991 році міждержавними, ми та інші країни гостро відчуваємо на собі. Але його зневага також і до російського федералізму залишилася для всього світу в тіні бурхливої зовнішньої акти
вності. Під приводом «укрупнення» в Росії ліквідували 6 автономних національних округів, і цей процес триває.
З точки зору путінської ідеології «русского мира», поліетнічність та федералізм – це хвороби, які лікуються русифікацією і централізацією. Особливо зважаючи на плани поглинання Росією нових територій, «інородність» яких також вимагає часу і зусиль на «перетравлення» імперією.
Калмики протестують проти призначення керівником адміністрації столичної Елісти колишнього бойовика «ДНР» Трапезнікова, 2019 рік
Невідомі та оббрехані
Чи був з боку поневолених народів опір путінізму? Безперечно. Починаючи з форм збройної боротьби, як на Північному Кавказі, і завершуючи мирними акціями громадянської непокори в Поволжі та Сибіру.
Однак у цей час увага світу була прикута не до національних активістів, а до «загальноросійської» демократичної опозиції. Кремлівській пропаганді вдалося загасити інтерес міжнародної спільноти до національних рухів, навішуючи на них ярлики ваххабітів, терористів, націоналістів.
На фоні цілковитого замовчування, репресії і терор Москви проти прихильників національного суверенітету й культури були без порівняння брутальніші, ніж проти прихильників Навального.
Удмуртський вчений Альберт Разін пікетує будівлю Державної ради Удмуртії. За мить він вчинить акт самоспалення. Іжевськ, 2019 рік
Ще перед початком російської агресії проти проти України національні рухи в РФ були розгромлені. Частина активістів опинилася за ґратами, когось вбили чи покалічили «за нез’ясованих обставин», інші припинили громадську діяльність або були змушені тікати за кордон.
Ця війна спричинила в Україні та в світі алергію на все російське. Водночас, маючи справу з ворогом безпосередньо, українці змушені глибше його пізнати. І ми дізналися більше також про народи РФ, зустрічаючи на своїй землі їх представників – і як окупантів, що викликають ненависть, і як емігрантів, які щиро вболівають за ЗСУ.
Одиночний пікет татарського активіста Іскандера Ясавеєва на підтримку Олега Сенцова. Казань, 2018 рік.
«Гарматне м’ясо» з національних окраїн
Повномасштабна російська агресія проти України різко загострила національне питання в РФ. Путін кидає народи в горнило війни; вже не приховати, що «нацменів» гине непропорційно багато, порівняно з росіянами. Майже півроку Дагестан зберігає першість серед суб'єктів федерації за кількістю загиблих в Україні учасників так званої «спецоперації». Серед окремих народів Росії колосальні втрати несуть передусім буряти.
Національний фактор у війні настільки зріс, що в Росії вже почали створювати «національні батальйони», що воюють проти України під прапорами своїх республік. Після стількох років репресій і терору – нечуваний приклад загравання з місцевим патріотизмом.
Завербовані Росією бойовики башкирського батальйону ім. Доставалова з національним прапором
Кремлю зручно воювати з українцями руками поневолених народів. Мобілізуючи провінцію, Путін «береже» російських мешканців мегаполісів, здатних створити владі проблеми у медіа та на центральних площах країни. На противагу аборигенам соціально відсталих регіонів, фінансова мотивація йти на війну для москвичів і пітерців явно недостатня. Тому, попри вже відчутну нестачу особового складу, в Росії не оголошують загальну мобілізацію.
Водночас, утилізуючи на війні молодих чоловіків з Кавказу і Забайкалля, Путін вирішує стратегічне завдання на зменшення поліетнічності й згортання федералізму в Росії. Шляхом фактичного етноциду малих народів.
Крім всього іншого, російська пропаганда ще й навмисно підсвічує роль чеченців та бурятів, спрямовуючи передусім на них, а не на етнічних росіян, гнів і ненависть українців. На фоні «диких інородців» репутація росіян вибілюється для просування в Україні панслов’янського концепту «русского мира». І навпаки, спалення мостів між українцями та поневоленими народами РФ має унеможливити їх співпрацю у справі розвалу імперії.
Вікно можливостей
Але якраз війна відкрила для народів «вікно можливостей», аби раз і назавжди розпрощатися з імперією. Путінська авантюра дорого обходиться РФ. Економіка потерпає від санкцій, родини військових весь час отримують похоронки, репутація держави на міжнародній арені вщент зруйнована. «Друга армія світу», яка тривалий час була острахом для сусідів, виявилася шокуючи слабкою. Все це підвищує шанси на початок турбулентних процесів в Росії, наслідком яких може стати повний або частковий її розпад.
Вже 11 березня 2022 року прем’єр-міністр еміграційного уряду Татарстану в США Віл Мірзаянов закликав татар боротися за незалежність республіки.
Деякі з емігрантів воюють у складі сил оборони України під своїми національними прапорами, як от два чеченські батальйони і загін добровольців Ідель-Уралу. Інші політично об’єднуються і проводять представницькі заходи для набуття власної суб’єктності.
Інязор (головний старійшина) ерзянського народу Сиресь Боляєнь у лавах ЗСУ.
8 травня у Варшаві, а 22-24 липня у Празі відбулися Форуми вільних народів Росії. Напередодні активісти башкирського, бурятського, інгерманландського, козачого, калмицького, татарського і ерзянського національних рухів об’єдналися у Лігу Вільних націй. Цьогорічний Тиждень поневолених народів Ліга відзначила проведенням мітингів у кількох містах США і світу.
Незважаючи на тотальне придушення інакомислення, знов піднімають голову національні рухи всередині РФ. У березні Україну публічно підтримала Рада старійшин ерзянського народу в Мордовії, а також Конгрес айрат-калмицького народу в Калмикії. Не варто й розписувати, на який ризик себе наражають організатори та учасники таких зібрань.
Невдоволення поступово проникає в саме осердя імперської політики – в армію. І повідомлення, на кшталт того, що 500 бурятів розірвали контракти з Міноборони і повернулися в Улан-Уде через небажання воювати в Україні – лише перші ластівки. Цілком можливо, що створені Путіним «національні батальйони», як і багато «ветеранів спецоперації», скоро ставитимуть дуже незручні питання політикам та домагатимуться справедливості у звичний їм спосіб – зброєю.
Бурятська активістка Раджана Дугар-ДеПонте під час акції Ліги вільних націй біля Білого дому з нагоди проголошення Тижня поневолених народів, 2022 рік
Україна більше немає жодних юридичних та моральних зобов’язань перед Росією щодо її суверенітету чи територіальної цілісності. Засади цивілізованого співіснування з нами Москва розтоптала першою. Тож ініціативи українських парламентарів, на кшталт проєкту Постанови про визнання державного суверенітету Чеченської Республіки Ічкерія, не повинні дивувати. Навпаки, Київ мусить ще більше вкладатися в підтримку боротьби поневолених Кремлем народів.
Адже за найкращого сценарію, ми більше не матимемо на сході сусіда, «глибинний народ» якого раз у раз породжує кровожерливі режими і відправляє на війну з нами реальну чи номінальну «другу армію світу».
Максим Майоров, політолог, Центр стратегічних комунікацій та інформаційної безпеки
