Ми закликаємо до пам'яті, а не до засудження!
В Україні проживає 300 тисяч євреїв, з яких понад 200 тисяч - молоді люди віком до 35 років, які усвідомлюють свою ідентичність і вважають себе представниками єврейського народу. Вони - живе свідчення відродження єврейського життя на території України та Східної Європи, яке було б неможливим без трудомісткого й активного діалогу між євреями і громадянами інших країн, які підпали під нацистський режим під час Голокосту. Діалог триває донині, так як всі ці країни, так чи інакше, зобов'язані зробити свій вибір, вставши по одну сторону від тонкій границі, за якою закінчується захист свого народу і починається геноцид іншого. Кожна з цих країн повинна чітко зрозуміти і прийняти роль, яку вона відіграла під час Катастрофи.
Польща одночасно і схожа на ці країни, і відрізняється від них. Вона більше багатьох інших постраждала від нацистського режиму: на її території було вбито шість мільйонів громадян - три мільйони етнічних поляків і три мільйони проживаючих там євреїв. Сьогодні широко застосовується термін «польські табори смерті», який є логічно хибним, оскільки це були німецькі табори на території захопленої ними країни. Польща, безумовно, стала жертвою нацистської Німеччини і не може нести відповідальність за створення таборів смерті на її території. Однак, ми однозначно не можемо ігнорувати антисемітизм, який проявляли ті жителі цієї країни, які співпрацювали з нацистським режимом. Були поляки, які вимагали у євреїв гроші за укриття або просто забирали собі все їхнє майно.
Були поляки, які спеціально шукали і збирали євреїв для відправки в табори смерті. Були поляки, які влаштовували погроми, вбиваючи сотні євреїв в їхніх будинках.
Історія неоднозначна, її неможливо розділити на «чорне» і «біле», на добро і зло. Будь-яка спроба спростити або переписати її - це плювок на могили шести мільйонів загиблих, це кричуща неповага до семи тисячам польських Праведників Світу, які, ризикуючи своїм життям, рятували євреїв.
Сімдесят три роки, що минули після звільнення «Освенціма», - це дуже довгий термін. За цей час більшість свідків тих жахливих подій постаріли і покинули нас. Сьогодні майже нікому встати на захист пам'яті, прокричати «Ми пам'ятаємо» і «Ніколи не допустимо» з трибуни або зі сторінок соціальних мереж. Сьогодні як ніколи важлива роль молоді, єврейської та неєврейської, в збереженні історії для тих, хто не зможе побачити тих, хто вижив. своїми очима. Через сімдесят три роки після падіння одного з найкривавіших режимів в історії цьому процесу заважають кричущі зміни, внесені польським парламентом і затверджені президентом Анджей Дудою до Закону про Інститут національної пам'яті.
За допомогою цього закону Польща намагається зцілити свою пам'ять і переписати свою історію, викресливши себе зі списків кошмарів Другої Світової Війни. Але ми повинні чітко дати зрозуміти, що подібні зміни неможливі без відкритого двостороннього діалогу між нашими народами, без відкритості освіти і доступності до обговорення. Тим більше дивно прийняття подібного закону після Маршу Життя, проведеного на території Освенціма, де були присутні поляки, що тримали плакати з написами «Пробачте нас».
Не можна заперечувати участь поляків у Голокості. Точно так, як не можна покладати на них відповідальність за загибель трьох мільйонів чоловік. У будь-якому обговоренні повинен бути знайдений здоровий компроміс, єдине рішення і думка, що грунтується на реальних фактах і свідченнях, а не на бажаному баченні історії.
Молоді євреї України, нащадки тих, хто вижив під час Голокосту, продовжать вивчати і поширювати пам'ять про ті страшні події, щоб ніколи більше не допустити повторення подібної Катастрофи. Ми закликаємо польський уряд прислухатися до голосів тисяч євреїв і наслідувати наш приклад.
Підписала
Анна Вішнякова
Президент
Української Спілки Єврейських Студентів
Підписала
Людмила Лернер
Координатор
Благодійної Програми “Євреї України”
