"Я дуже добре розумію, що таке бути простим галичанином. Я закінчив Львівську політехніку. Ну, і був собі нормальним хлопцем… КДБ мене зробив дисидентом. Спершу вони почули про мене від одного інформатора, який сказав, що я поширюю в гуртожитку різні антирадянські речі. Викликали і сказали: якщо я не стану інформатором у відповідь, то буду виключений з інституту. І починав я зі звичайного такого галицького, як всі починають: “Та що? Та я не знаю. Та я не вмію”. Я був абсолютно не готовий до боротьби з КДБ — але саме тому, що КДБ так хотів мене зламати, я не дався", — такими словами звернувся Мирослав Маринович до учасників Форуму активної молоді, який під гаслом “Ти потрібен Україні” відбувся у Львові 17 лютого. Форум організувала Українська Галицька партія, він зібрав понад 250 молодих активістів, учасників громадських організацій з різних регіонів України. Виступ правозахисника, радянського політв'язня, віце-ректора УКУ Мирослава Мариновича став направду надихаючим для молодих людей.
"Врешті скінчилося тим, — продовжує Мирослав Маринович, — що на п'ятому курсі разом з друзями-киянами я був біля пам’ятника Шевченкові 22 травня… А це був єдиний день, коли не можна було підходити до пам’ятника, бо ти тоді підписувався під тим, що ти — націоналіст. Ми підійшли, поклали квіти до пам’ятника, і мене взяли на летовищі в міліцію. І тоді мені сказали: “Имейте в виду: кто не с нами, тот против нас”. І я їм сказав тоді: “Добре, я буду проти вас”. Дотепер не розумію, звідки це… То, певно, молодість дає таку спроможність поставити питання руба. Сьогодні я би сказав: “Ви знаєте, з одного боку — так, з іншого боку — так”. А тоді просто сказав: “Добре, я буду проти вас”.
Я дякую Богу за те, що він дав мені можливість вибирати те, що засноване на добрі. Я не мав якихось особливих філософських підготовок, щоби знати такі речі. Це радше інстинкт працював. І коли треба було вибирати, чи вступати в Гельсінську групу, чи ні — це теж було дуже цікаво. Йшли ми з моїм приятелем Миколою Матусевичем по Києву, а назустріч нам — Оксана Яківна Мешко. Вона була бранкою ще беріївських таборів. І каже: “О, хлопці, добре, що я вас побачила. Ми організовуємо групу Гельсінську в Києві. Нам потрібні молоді хлопці, бо ми всі вже старші. Якщо зважитеся, приїжджайте завтра до Конча-Заспи, до Миколи Даниловича Руденка”. І побігла. Ми йдемо, ошелешені від цієї пропозиції. Починаємо аналізувати, зважувати. Дуже добре розуміємо, що це — арешт. Рано чи пізно. Бо в тих умовах не було інакше. А з іншого боку питання постало так: “Сказати собі, що я боюся, не піду, буду десь ховатися — то не для нас”. І ми пішли. І знаєте, що мене вражає: у той день, коли я прийняв найважливіше рішення мого життя, я прокинувся з відчуттям, що це є абсолютний будень. Мене вражає філософія цього моменту. Бо і ніхто з вас не знає, в який день ви приймете найважливіше рішення свого життя. І важливо бути готовим до того, щоби всупереч всяким обставинам сказати: я буду на боці добра, я не буду боятися.
Я не можу сказати, що цей шлях був легкий. Були люди, які померли буквально на моїх очах. Скажімо, Олекса Тихий чи Валерій Марченко. Але я від жодного з них не чув: “Ах, який я був дурний, молоде життя собі занапастив”. Від жодного. А в Олекси Тихого взагалі так світилися очі, що було несамовито гарно дивитися на нього, дивитися йому в очі і спілкуватися з ним.
Коли в таборі я писав перший свій есей, то вклав туди одне питання, яке турбувало там нас усіх. Якщо ми всі хочемо змін в Україні, то хто ці зміни має зробити? Моя перша табірна річ називається “Євангеліє від юродивого”. Юродивий — це той напівбожевільний, який у таборі говорить про любов, про християнські речі. У цьому єсеї я поставив питання: а хто з нас може твердо сказати, що ці зміни маю творити не я? Я хочу повторити це питання вам. Зараз ми маємо Україну, яку треба все-таки далі міняти. Треба зробити роботу свого покоління. Хто це зробить? І хто вам сказав, що це будете не ви? Ніхто. Для українців дуже характерно думати: там є якісь “дяді”, які мають це зробити. Неправда. Мені страшенно подобається вислів британського аналітика Джеймса Шерра, який говорить, що різниця між Україною і Росією в тому, що Росія — це країна з сильною державою і слабким громадянським суспільством, а Україна — це країна зі слабкою державою і сильним громадянським суспільством. Отже, не чекаймо на державу.
Що відрізняє моє покоління від покоління вашого? Коли я це усвідомив, мав такий виразний світоглядний шок. Про це говорить багато дослідників, зокрема і Ярослав Грицак. Ви — мережеве покоління, покоління горизонталей. Ви — покоління, яке поважає себе, має почуття власної гідності і не дуже поспішає розчинятися у великих угрупованнях, де на чолі є хтось з косою чи без. Ви є люди, які люблять самі вирішувати свої проблеми. Це прекрасно.
Нам потрібне інше партійне будівництво. Таке, щоби залишало за людиною свободу її інтелектуального самовираження. Але що найважливіше? Нам треба подумати, що це означає цивілізаційно. Occupy в Нью-Йорку і парасольковий студентський рух в Гонконгу, навіть “Арабська весна” — все мало одну й ту саму основу. Це були мережеві групи студентів… Фактично, це майданний принцип — курені, які діяли достатньо автономно, але з одною метою. Коли я говорив у Вашингтоні про результати Майдану і подавав це як біду України, бо тут знову наша отаманщина, вони усміхнулися і сказали: ні, це загальносвітова картина, це цивілізаційна ознака. Але якщо так, то як відповісти на питання: як таке молоде покоління має віднайти свій політичний голос?
Ви не смієте не мати політичного голосу. Якщо сховаєтеся у своїй бульбашці, то дорослих дядь це буде страшенно задовольняти. Вони дуже хочуть, щоби ви там і залишалися. Але вони будуть встановлювати вам такі правила гри, в яких врешті-решт ця бульбашка лусне. І подивіться, що відбувається у Польщі. Відбувається саме це. Там було демократичне суспільство. Там молодь почувалася дуже розкуто, по-європейськи. Вони вже були навіть більшими європейцями, ніж європейці західні. І тут раптом приходить до влади партія, яка радикально міняє правила гри у суспільстві. Де є ті люди, які мали би заявити свій голос? Вони не мають механізмів. Вони не мають інструментів.
Я це питання не вирішу. Я не належу до покоління горизонталей. Для мене дуже природньо колись було думати про вертикальні структури. Ви є інші. Мусите знайти, яким чином вам озвучити свій голос. Якщо ви створите партію нового типу (маю на увазі партію, яка збереже вашу автономність, ідентичність і дасть можливість все-таки озвучити свій голос) — оце є завдання для вас дуже важливе.
І ще одне важливе завдання для вас. Пригадую, в середині 90-х я виступав в одній аудиторії і говорив про нашу вічну отаманщину, схильність до ворожнечі, про те, що це вічно шкодить нашій справі. Як приклад я наводив ворожнечу між бандерівцями і мельниківцями. На що один хлопець піднявся і каже: “Пане Мирославе, не повторюйте ви ту більшовицьку пропаганду. Не було аж такої ворожнечі. Були непорозуміння, різні тактики, але аж такої ворожнечі не було”. Це вже потім, прочитавши Шептицького, я побачив, що це все-таки неправда. Тоді ж я трошечки розгубився і думаю: може, я справді щось не до кінця розумію. Потім почався Майдан, а після нього тотальна боротьба між “ющенківцями” і “тимошенківцями”. Тоді я згадав ті слова і пошкробався в потилицю, думаючи: чого ж я так мало приділив уваги питанню ворожнечі? Минули роки. Прийшов новий Майдан, нова єдність, нова надія України. Після Майдану що почалося? Знову війна всіх проти всіх. Знову ми ділимося і не знаємо, як розв’язати формулу єдності України. Тоді я занурився у Шептицького і знайшов колосальну цитату: “Не треба Україні інших ворогів, коли самі українці українцям є ворогами, які одне одного ненавидять і навіть не соромляться вже тієї ненависті. Як довго не буде між нами християнської єдності, так довго і найслабший супротивник буде від нас сильніший. Але не без страху доводиться нам самих себе спитати: чи не страждає організм нашого народу, якщо наш нарід можна організмом назвати, на якусь моральну гемофілію, яка спричинює те, що кожна найменша рана є неначе невиліковною?” Отже, це питання я ставлю до вас. Шептицький був дуже недурний чоловік. Якщо він зауважив цю гемофілію, якщо він зауважив цей ген, який сидить у нашому геномі — ген ворожнечі, то яким чином його долати? Це питання, яке ви маєте розв’язати. Бо якщо не розв’яжете, увійдете в число тих поколінь, які просто відтворили цю ворожнечу. Ну, і будемо мати чергові філіппіки в нашій історії про те, як “Боже, нам єдність подай”.
Мені пригадується розмова з “Товариством Лева” перед тим, як у Галичині взагалі почалися релігійні чи політичні рухи. Це одна з перших організацій українських, яка виникла під кінець Радянського Союзу. Його члени сказали мені про важливу рису своєї організації. Там були правила, що не можна зрадити один одного, не можна підвести, треба дотримуватися вірності. Хто зраджував, той відразу опинявся поза колом. Я вам пропоную, щоби ви взялися за руки і вміли творити разом осередки довіри. Бо без довіри нічого не зробите. Ви можете сьогодні вималювати прекрасні заходи, чудові заходи… Якщо ви не знайдете формули довіри між собою і незраджуваності, не будете мати успіху.
Людям здебільшого здається, що мораль не має значення. Це дуже постмодерний принцип. Він каже, що мораль — то щось таке приватне, вона не має суспільного значення. Але ми, члени Ініціативної групи “Першого грудня”, переконані, що всі проблеми, які є згори — політичні, економічні тощо — мають під собою основу з певних духовних, моральних характеристик. Якщо хочете змінити світ — змініть цінності. Якщо хочете змінити цінності — змініть себе.
Джерело: ZBRUC
