Академик НАН Украины и бывший советский диссидент Иван Дзюба — об отличиях жизни и "антижизни", культурных запретах и информационной экспансии против Украины.
КТО ОН
Украинский литературовед и публицист, академик Национальной академии наук Украины. Осенью 1989 года Иван Дзюба стал одним из соучредителей Народного Руха Украины
ПОЧЕМУ ОН
В сентябре 1965 года публично протестовал, обнародовав информацию о тайных арестах украинской творческой интеллигенции
За радянських часів не лише про культурні заборони йшлося — вони були складовою великої й ефективної системи заборон, що охоплювала всі сторони суспільного й особистого життя людини — від політичного й ідеологічного до поведінкового. Найдужче дошкуляла тиранія у сфері думання та висловлювання (публічного, звичайно: "на кухні" людина могла одвести душу). Існував навіть термін "отсебятина" — це коли людина дозволяла собі якісь незвичні міркування, що виходили за межі офіційної догми.
У культурному житті звичайною практикою було шельмування неординарних мистецьких вирішень і пряма заборона того, що підпадало під формулу "вплив буржуазної ідеології". Особливо ж як "буржуазно-націоналістичної" — тут починали працювати репресивні органи. Хоча чіткої межі між репресивними і просто "керівними" не дуже й помічалося. Надто коли це стосувалося українського мистецтва, літератури, мови. Люди мого покоління пам’ятають і те, що сьогодні здається анекдотичним: до видавництв і редакцій надходили списки слів, яких слід було уникати, щоб не віддаляти українську мову від братньої російської, бо ж підступні націоналісти, мовляв, усе вихитрювалися, як би висловитися так, щоб не схоже було на російську лексику, — щоб роз’єднати братні народи…
"За идеологические ошибки" Иван Дзюба в 1962 году был уволен из журнала "Вітчизна", а в 1965 году потерял работу в издательстве "Молодь". В сентябре 1965 года на премьере фильма "Тіні забутих предків" в кинотеатре "Україна" Иван Дзюба вышел на сцену с публичным протестом против советской власти, обнародовав информацию о тайных арестах украинской творческой интеллигенции. В том же 1965-м он написал статью "Інтернаціоналізм чи русифікація?" о проблемах национальных отношений в социалистическом обществе. Автор собственноручно отправил её высшим руководящим органам УССР в надежде, что власть учтёт перегибы в национальной политике и "исправится". ЦК КПУ постановлением от 7 февраля 1972 года поручил комиссии рассмотреть "Інтернаціоналізм чи русифікація?" вместе с сопроводительным письмом Дзюбы. 15 февраля 1972 года комиссия "пришла к выводу, что подготовленный Дзюбой материал "Інтернаціоналізм чи русифікація?" является "пасквилем на советскую действительность, на национальную политику КПСС и практику коммунистического строительства в СССР". В 1973 году Киевский областной суд приговорил Ивана Дзюбу к 5 годам лишения свободы и ссылке за "антисоветчинну"
Особисто я сприймав різноманітні заборони і обмеження як дурість і насильство, іронізував, йшов "у обхід", не раз у публічних виступах одверто переходив "межу". Нас таких було вже чимало. Зрештою існував і "самвидав". Нам здавалося, що майбутнє за нами. І навіть повсякчасні звільнення з роботи не деморалізували, і постійні нагінки не лякали. Ось, скажімо, чергового разу "проробляють" мене на засіданні президії Спілки письменників. Такі страхітливі звинувачення, така гнітюча атмосфера, прямо голова болить, кінець світу. А виходиш після засідання на вулицю — сонце світить, дерева зелені, красиві дівчата ходять… І розумієш — це життя, а то — антижиття.
Потім знову почалися арешти. Але й вони не зупинили життя.
На мій погляд, тотальний тиск на людину, її думання, її совість не лише зміцнював владу, а й парадоксальним чином підривав її. Бо породжував енергію спротиву, хай спершу й приховану, яка нагромаджувалася й мала вибухнути. І це був один із чинників — поряд із політичними, економічними, соціальними, — що призвів до розвалу Радянського Союзу.
Ви запитуєте, як я ставлюся до нинішніх "культурних заборон"? Маєте на увазі "список" сучасних діячів російської культури, які небажані сьогодні на українських сценах і на телеекранах? Конкретно цього "списку" не торкатимусь. Скажу лише, що, на мій погляд, коли хтось повівся негідно щодо України, то чого ми маємо його вітати? Інша річ, що є якесь визначне культурне явище, скажімо, гарний кінофільм, і в ньому знімався актор, який пізніше, вже в наші дні, "засвітився" як затятий "кримнашист" або лютий путінофіл. Ну що ж, це на його совісті. Не перекреслюватимемо роботу великого колективу талановитих людей через одного непередбачуваного шукача неслави. Так само: чи розумно забороняти фільми талановитого українського кінорежисера Романа Балаяна, якщо він не передбачив вихватки когось із російських акторів? Зрештою глядач сам у цьому розбереться, треба довіряти його смаку і судженню.
Проте обговорювана тема має й інший аспект, набагато ширший і політично гостріший. Ми в стані війни, і країна-агресор здійснює потужну інформаційну експансію проти України. В таких ситуаціях кожна держава вдавалася до самозахисту, в тому числі й забороняючи засоби ворожої пропаганди. Інша річ, що за нинішніх технологій така заборона не завжди можлива. А головне — сама собою заборона не є достатньо ефективною відповіддю.
Потрібне створення адекватної власної системи своєчасної та якісної інформації. Потрібна активність мобільного журналістського корпусу, його реактивність на неправду й перекручення. Потрібна здатність неправді протиставляти правду, неповноті — повноту, маніпуляціям — повагу до здорового глузду глядача або слухача. А заборони… Вони ж є в усякому суспільстві. Тільки є неминучі й розумні, а є дурні та свавільні. Справа громадськості — давати собі раду з ними. Слава Богу, у нас, здається, вуста громаді не запечатано.
Источник: Фокус
