10 лет назад весной 2007 года в Украинских СМИ была опубликована моя статья "Висока доля Миколи Макаренка". Статья была посвящена 130-летию со дня рождения украинского ученого – археолога, несгибаемого патриота Н.Е. Макаренко. В целом жизненный и научный путь этого яркого ученого и человека известен достаточно полно.
Я хотел осветить только его жизнь во время Казанской ссылки (1934-1936 г.г.). Я собрал уже известные факты из его жизни в Казани, систематизировал, прошел по местам, в которых Н. Макаренко бывал. На основании собранных материалов я несколько раз выступал перед украинцами Татарстана, выступал перед интеллигенцией Казани на мероприятии, посвященном дню памяти жертв политических репрессий.
Приближается 140 лет со дня рождения Н.Е. Макаренко. Не могу не вернуться к этой теме. Во-первых: эта личность достойна, чтобы имя его не было забыто. Во-вторых: за 10 лет накопились новые материалы, которыми хочется поделиться. Вначале я хотел написать новую статью к 140-летию, но затем решил вновь подать старую, но с дополнениями.
(статья 2007 года)
Золоті імена України
Висока доля Миколи Макаренка
До 130-річча з дня народження Миколи Макаренка
Далеко від України розташований Татарстан, але життя досить міцно пов’язало береги Дніпра та Волги долями українців, які жили і працювали в Казані. Були між тими українцями люди, які не з власної волі опинилися далеко від Батьківщини. Один з таких бідолаг був Микола Омелянович Макаренко, щирий українець, „бывший надворный советник Министерства народного просвещения”, професор мистецтвознавець, фахівець всесвітнього рівню по рунічних письменах і врешті решт простро порядна й мужня людина.
Україна, і Київ зокрема, багато чим зобов’язані йому. Нажаль, я не маю змоги відзначити цю постать на належному рівні, але все, що залежить від мене я мушу зробити. До цього мене спонукає не лише борг українця і вдячність інтеліґента за збереження української культурної спадщини всесвітнього значення. Я захоплений чоловічою мужністю Макаренка, він знав чим має розрахуватися за свою нескореність, але це його не зупинило.
В 2007 році виповнилося 130 років з дня народження Макаренка. Вчений, патріот, непересічна особистість, нажаль нині його ім’я не дуже відоме, і не кожен громадянин України зараз знає, що ця людина зробила для Батьківщини.
Про життя і громадський подвиг Макаренка я дізнався від Олександра Капітоненка, який очолює Фундацію імені Давида Бурлюка в м. Суми. Я дуже вдячний йому за його неспокійне серце, бажання допомогти, підтримку планів. Постать Макаренка спочатку мене зацікавила, згодом просто захопила, я став наполегливо працювати, щоб його ім’я стало широко відомим в Росії і в першу чергу між українцями діаспори.
В березні-квітні 2007 року, перебуваючи в Казані, я багато часів провів в пошуках історичних матеріалів і місць перебування Макаренка в засланні. Це не було просто. На моє звернення до Національного архиву Татарстану через два місяці прийшло повідомлення, що ніяких документів нема. Але це мене не зупинило. Я звернувся до спадкоємиці ДПУ, НКВС, КДБ нинішньої ФСБ. (З працівниками цієї установи кілька разів тісно спілкувався під час встановлення українським товариством «Вербиченька» меморіальної таблиці першому президенту УНР Михайлу Грушевському в Казані на вул. Кремльовській 15/25, де жив під час заслання Михайло Сергійович).
Працівники ФСБ мене чемно зустріли, уважно вислухали, пообіцяли допомогу. Через деякий час виявилося, що матеріали про Миколу Макаренка в архівах є, але важко сказати в якому (раніше міліція і служба безпеки належали до одного міністерства, і при його розділі документи могли потрапити до архіву будь-якого з них).
Відмова у наданні матеріалів (див. файл pdf)
Пішов я до „міліцейського” архіву. Зустріла мене досить суворого вигляду жіночка, влаштувала мені допит „по повній програмі”, але переконавшись в чистоті моїх помислів, потеплішала, почала допомогати. На привеликий жаль, в тому архіві зберігається лише формуляр, який заповнюється при арештах, а самої кримінальної справи немає.
Напевно на моєму обличчі була така розпука, що ця „міліцейша” змилостивилася наді мною. Зателефонувавши кудись, вона докладно розповіла про мене, мої пошуки, стан речей, і попрохала допомоги. Вона ніби передала мене „з рук на руки”. Посміхнувшись на прощання, сказала, що її улюблений дідусь також був українцем, і співав чудових пісень (нашого цвіту...).
Через кілька хвилин я вже підходив до масивного сірого будинку Управління ФСБ РФ по РТ. Черговий уважно перевірив мого паспорта, запитав про справу, покликав офіцера, який займається справами репресованих. Вийшла миловидна татарочка з російським прізвищем, запросила до свого кабінету. Пам’ятаючи про „допит”, з порогу почав розповідати хто я, звідки, що мені потрібно і хто такий Макаренко. Слухала уважно, обіцяла допомогти, попередила, що саму справу переглядати, читати протоколи допитів і оперативні матеріали не можна.
Через тиждень я був знову запрошений на зустріч. Кримінальна справа є, мені назвали її номер, є фотознімки, але потрібен офіційний запит. „Роздобув” я офіційний запит, приніс наступного дня. Через два тижні одержав офіційну відповідь, архівну справку, ксерокопії фотознімок.
Архівна довідка (див файл pdf)
Поза офіційною справою мені було сказано, що Макаренко поводився на слідстві дуже достойно й гордо. Разом з ним по одному звинуваченню і одній справі проходило ще три особи. Всіх фотографували в однакових умовах. Заарештовані мають заляканий вигляд, на відміну від них Макаренко спокійний, навіть трохи позує. Фотознімки зберігаються в конверті, вкладеному в справу. Можно впевнено сказати, що це останнє фото Макаренка, зроблене в 1936 році в Казані.
В міліцейській довідці було вказано адресу, за якою в 1934-36 роках проживав Макаренко, і де його було заарештовано. Пішов я шукати те помешкання на вулиці Достоєвського біля так званого Чеховського ринку. Будинок не зберігся. В 70-ті роки при будівництві проектного інституту було знесено цілий квартал старих дерев’яних будинків, в тому числі і № 27. Саме на тому місці стоїть брудно-сіра бокова стіна інституту, скупо освітлена березневим казанським сонцем. Придивився уважно – стіна тріснула зверху до низу, і замазана аби-як. Мені здалося ця тріщина дуже символічна. Навіть земля не витримала і просіла під тягарем неземного горя і несправедливості. Вона символізує розколоте життя не тільки Миколи Макаренка, а й мільонів таких же невинних жертв сталінських репресій.
Матеріали кримінальної справи (див файл pdf)
Постояв я біля стіни, прочитав молитву, випив пляшку паганого казанського пива і замислився. Бідна Україна! Скільки століть твоїх кращих синів і доньок нищили й вивозили іноземні господарі за твої обрії! Скільки горя і сліз було вилито по тобі по всіх куточках нашої Землі! Як лають тебе зараз з численних мегафонів і екранів! А я хочу стати перед тобою на коліна. Якою б ти не була – іншої нема. Тебе треба любити, такою, яка ти є. Як тебе не катували, ти збереглася і є! Тому напевно, що народ твій перемогти неможливо. Серед твого народу ще багато таких патріотів, як Макаренко.
Я йшов з вулиці Достоєвського до Казанського університету. Напевно цим же шляхом ходив і Микола Омелянович до університетської бібліотеки. Я намагався подивитися навколо його очима:
- Ось школа, в якій в 1927-1929 роках неодноразово давала концерти видатна українська співачка Оксана Петрусенко. Вдячна казанська публіка влучно називала її „нашим українським соловейком”, а представники старшого покоління згадують її спів і понині.
- Ось будинок з червоної цегли, це катедра медичного інституту, в якому в 1896-1917 роках працював видатний український вчений-мікробіолог Іван Григорович Савченко. Інститут працює і до цих часів.
- Трохи далі будинок сучасної гімназії №3. 110 років тому тут була розташована Художня школа, в якій в 1898-1901 роках вчився художник-новатор Давид Давидович Бурлюк, „український батько російського футуризму”, як характеризував його В. Маяковський.
- Напроти гімназії театр імені Каріма Тінчуріна, в якому Петрусенко працювала, починаючи кар'єру оперної співачки.
- Далі, на розі Пушкінської і Горького, Музичний театр, в якому співав Анатолій Солов'яненко. В ті часи це було подією в культурному житті Казані!
- Звернув наліво. За 50 метрів будинок, в якому під час І світової війни, коли Холмщина була окупована німцями, в 1915-1918 роках було розташовано маґістрат міста Холм – столиці держави Данила Галицького в ХІІІ ст., батьківщини Михайла Грушевського.
- Перейшов через дорогу, піднявся кількома сходинками до Казанського університету. Саме тут в неділю 29 квітня 1901 року о 13-00 захищав маґістерську дисертацію український історик і літератор Дмитро Яворницький.
Та хіба можна перелічити всі пам'ятки, пов'язані з українцями в цім краю! Скільки їх працювало на користь великої імперії і склало за неї голови. Можна уявити собі, якою була б Україна, якби всі талановиті українці доклали своїх зусиль на її розвиток на своїй землі!
В Художньому училищі, в якому Макаренко викладав історію мистецтв, матеріалів про той період не збереглось. Працівник училища вічливо зустрів мене, поговорив, але запевнив, що коли під час війни в училищі по черзі перебувало декілька госпіталів, то після них не те що документів, а й кількох скульптур не дорахувалися.
Коли друзі дізналися, що я цікавлюсь постаттю Макаренка, я отримав з України багато матеріалів про його життєвий шлях. Все, що я бачив в Казані давно відомо, скрізь публікується остання знімка Макаренка, відомі прізвища людей, які проходили по одній кримінальній справі з Макаренком, відома адреса, по якій він жив і був заарештований. Навіть публікуються витяги з протоколів допитів (на які мені не дали подивитися), наводяться прізвища „стукачів” і навіть тексти цих наклепів. Відомо фактично все. Але я не жалкую часу, який провів у пошуках в Казані. Кожна літера присланих матеріалів як зерно в добрий ґрунт лягла в мою душу, і пройшла через моє серце.
Можна вважати, що мої пошуки були марними, але борг свій я виконав, все що міг знайти – віднайшов. Попереду публікації, лекції, заходи по вшануванню видатної людини.
Біографічні дані Миколи Омеляновича Макаренка
Макаренко народився 4 (16 ст. ст.) лютого 1877 року в селі Москалівка Роменського повіту, колишньої Полтавської губернії (нині Сумська область). Вчився в Лубенській гімназії. В Петербурзі закінчив Художньо-промислове училище барона Штігліца за І розрядом зі званням художника. Вищу освіту здобув в С-Петербурзькому археологічному інституті, який закінчив в 1905 році. Навчанню в інституті сприяв і матеріально допомогав відомий етнограф В. Мілорадович. За рекомендацією викладача археологічного інституту М. Г. Філянського, з 1911 року Макаренко почав працювати в Петербурзькому Ермітажі. Перебуваючи на службі в імператорському музеї, весь час намагався вносити в музейну справу поліпшення, особливо дбаючи за якнайкращу документацію пам’яток мистецтва їх реставрацію, охорону та популярізацію. Працюючи в Ермітажі, Макаренко друкувався в столичному часописі „Зодчий”, видав в 1916 році путівник „Художні скарби Ермітажу”.
Але Микола Омелянович не був „кабінетним вченим”, щорічно бував в Україні, керуючи археологічними розкопками скіфських курганів, досліджував місця, де збереглися старовинні церкви, ретельно їх обмірюючі і описуючі. Довгі роки він збирав репродукції всього, що могло бути цінним для історії українського мистецтва з часів старовинних до початку ХХ сторічча. Маючи чудовий фотографічний апарат, Микола Омелянович все знімав сам. Фотографуючи, намагався використовувати, як сам часто говорив: „ефекти рембрандтівсько-шевченківського зосередженного освітлення”.
Наполеглива й ретельна робота Макаренка була відзначена керівництвом Ермітажу і колами творчої інтеліґенції Петербургу. Макаренко мав звання „надворного советника Министерства народного просвещения”. Він задумав скласти і видати історію українського мистецтва. Макаренко і другий мистецтвознавець Кость Шароцький (1886-1919) користувалися традиційною з часів Тараса Шевченка прихильністю мистецьких кіл петербуржців до них, як обдарованих пристрастю до всього представників „поэтичной и солнечной Украины”.
В 1914 році професор М. Макаренко виїздив до Німеччини на вивчання музейних справ і студіювання пам’яток мистецтва романської доби. В 1917 році Російська академія висилала його в службове відрядження до Туреччини. Російська армія в той час захопила значну частину прогерманської Туреччини і Макаренко мав там вивчати мистецтво передісторичних часів.
До революції з-під його пера вийшли книжки „Покровська козацька церква в м. Ромни” 1907р., „Пам’ятки українського мистецтва” 1909р., „Архітектурний стиль українських дерев’яних церков” 1909р., „Українське народне мистецтво” 1910р, „Церкви м. Полтави” 1912р., „Собор Мгарського монастиря в Лубнах” 1914р.
Жовтневу революцію Микола Макаренко зустрів прихильно. Він сподівався, що в Україні будуть зміни на краще. Тому навесні 1919 року він залишає почесну посаду в Ермітажі і переїздить до Київа. Тут він бере активну участь уроботі історико-філологічного відділу ВУАН (Всеукраїнської академії наук). Разом з колегами створює бібліографію всієї літератури про київську архітектуру часів середньовіччя, складає технічну документацію та кошторис для реставрації старовинних храмів. Ґрунтовно вивчає книжкову графіку і видає твір „Орнаментація української книжки XVI-XVIII ст.” (1926р. Київ). Захоплюється мистецькими виробами з емалю. Складає твори „Борзнянські емалі і старі емалі України” 1928 р. Видає твори про архітектуру і скульптуру старокнязівської доби, ілюстровані чудовими авторськими акварелями з натури „Біля Черніговського Спаса” 1928 р., і „Скульптура і різьба Київської Русі передмонгольських часів” 1930 р.
Як досвідчений музеєзнавець, Макаренко брав активну участь у створенні на основі приватної збірки картин подружжя Ханенків музею мистецтв ВУАН імені Ханенка. В 1920-1925 роках був директором цього музею (зараз музей мистецтв Богдана і Варвари Ханенків).
В ті часи повною мірою розкрився талант Миколи Макаренка як археолога. Світове визнання йому принесли розкопки могильника епохи неоліту на території будівництва заводу „Азовсталь” в 1930-1931 роках. Про ці розкопки Макаренко в 1933 році видав монографію „Маріупольський могильник”.
В 1930-1931 роках Макаренко професор Одеського художнього інституту. Про нього згадують як про бездоганно чесну і пряму людину, науковця, здатного захоплюватися певною темою до самозабуття, і як професора, чиї лекції студенти слухали в стані зачарування. Характер Микола Омелянович мав складний, ніколи не боявся відверто висловлювати свої думки і точку зору. Його давній друг, український митець монументального малярства, професор Одеського художнього інституту Максим Гронець говорив про нього: „Золота людина, але якась дитяча, наївна прямота не доведе його до добра”. За Руданьким, народна мудрість каже, що треба з янголами і чортами лагідно жити”. Але так жити Макаренко не міг.
З 20-х років минулого сторіччя Микола Макаренко активно працював в установах з охорони культурної спадщини України, займався реставрацією храмів по всій країні, разом з Б.Реріхом і І. Могілевським ретельно досліджував Софіївський собор.
Але часи круто мінялися. Спочатку було знищено духовенство: священники і монахи. Під час лютого Голодомору в 1932-1933 роках у „кращі світи” пішли мільйони віруючих, але Радянській владі цього було мало. Вона методично нищила в Україні церкви і монастирі. Насамперед це були споруди князівських часів та козацько-гетьманської доби. По всій Україні були зруйновані майже всі архітектурні шедеври наших великих предків. Під цей злочин більшовицький уряд намагався підвести науковий ґрунт. Була створена так звана „ліквідаційна комісія”, яка готувала наукове підґрунтя для знищення старовинних церков в Україні. Уряд заохочував до цієї діяльності відомих вчених, але не всі погоджувалися працювати і мовчати. В протоколі ВУАН від 20 лютого 1922 року вказано, що М. О. Макаренко „рішуче відмовився з особистих мотивів бути представником у ліквідаційній комісії”. Після цієї відмови за Макаренком було встановлено нагляд ДПУ і в 1924 році його було вперше заарештовано.
В 1934 році столицю Радянської України було переведено з Харкова до Києва. В центрі Києва планувалися архітектурні зміни. Потрібен був новий „урядовий радянський центр” і для цього було вирішено знести Софіївський собор, Михайлівський монастир, Трьохсвятительську церкву. Згодом храм Софії вирішено було залишити, а на місці монастиря і Трьохсвятительської церкви збудувати два палаци: Рад Наркому і ЦК КП(б)У, а між ними поставити велетенський пам’ятник Леніну. Такі варварські плани схвилювали свідомих українців, і в першу чергу інтеліґенцію. Професор Макаренко рішуче виступив проти цих проектів, він надіслав телеграму Сталіну, в якій вказував на безглуздя подібних рішень. Був Макаренко і на аудієнції у Павла Постишева, який на той час керував Україною. Микола Омелянович намагався довести, що не можна руйнувати церковні святині, які за віки пережили половців і татар, турків і поляків, але Постишев рішуче сказав „Нет!”. Коло замкнулося. Макаренко зрозумів, що доля України вирішується в Москві і не на користь Україні.
26 квітня 1934 року Макаренко був заарештований київським міським відділом ДПУ. Звинувачення: „член контрреволюційної організації”. 23 травня 1934 року його було засуджено на „административную ссылку” терміном на три роки і відправлено до Казані.
Під час проживання в Казані Макаренко працював у бібліотеці Казанського університету. За словами однієї літньої бібліотекарки, з якою мені вдалося поговорити, в той час багато в університеті працювало людей з подібною біографією. Хтось з керівників університету „пригрівав” бідолаг. Хто був цей невідомий добродій, встановити не вдалося з відомих причин. Макаренко працював консультантом в Казанському центральному музеї, викладав історію мистецтв в Казанському художньому технікумі. В деяких джерелах вказано, що Микола Омелянович брав участь в реставрації Петропавлівського храму в Казані, але в матеріалах кримінальної справи, яка зберігається в Казанському відділі ФСБ є тілько „упоминание о посещении им собора с целью произведения фотоснимков его отдельных частей”.
Жив Микола Омелянович в Казані на вулиці Достоєвського, у будинку 27 квартира 4, з дружиною Анастасією Сергіївною Федоровою (померла в 1971 році).
24 квітня 1936 року Макаренко був вдруге заарештований казанським НКВС. Звинувачення: „принадлежность к контрреволюционной фашистски настроенной группе, систематическом проведении антисоветской агитации среди коллег и студентов”. Постановою „Особого совещания при НКВД СССР от 21 августа 1936 г. осужден к трем годам исправительно-трудовых лагерей”. І хоча за офіційними документами 29 серпня 1936 року був відправлений в місто Маріїнськ (СібЛАГ), але опинився Макаренко в Томську в ВТК (виправно-трудівничій колонії) № 2.
15 грудня 1937 року літнього вченого знову заарештовують вже в таборі по звинуваченню в участі в „кадетско-монархической контрреволюционной повстанческой организации „Союз спасения России”. 26 грудня 1937 року постановою „трійки” Миколу Макаренка було присуджено до розстрілу. 4 січня 1938 року вирок було виконано десь у Томську. Місто поховання невідоме.
Те, що я надав у статті – невелика частина знань і матеріалів, які мені вдалося зібрати. Часто матеріали суперечать один одному. Наприклад, в справі ФСБ дається адреса в Казані вул. Достоєвського 27, кв. 4. Інші джерела дають квартиру № 10. Я на власні очі бачив невеликі дерев'яні півтора, або двоповерхові будиночки, в яких не могло бути 10 квартир.
Якщо цю статтю прочитала людина, яка цікавиться постаттю Макаренка, не байдужа до історії – прошу звернутися до мене, я відкритий до спілкування.
Савенко Евгеній Вікторович.
E-mail: verbichenka@list.ru
Вважаю себе порядною людиною, тому не можу не дати прізвища людей, які займалися дослідженням постаті Макаренка до мене і матеріалами яких я користувався.
В.Колязин – Каковський – вчений з Одеського університету, який надрукував свої спогади про Макаренка ще в 1975 році.
Анатолій Ситник - відповідальний секретар Всеукраїнської спілки краєзнавців,
Л.Кучугура – старший науковий співробітник Маріупольського краєзнавчого музею.
Олександр Капітоненко – голова Фундації ім. Д.Бурлюка м. Суми.
Іван Гаврилович Шовкопляс – колишній директор Археологічного музею Академії наук України, доктор історичних наук. Він перший ще в далекі 60-ті роки почав дослідження трагічної долі Макаренка.
Д.Є. Макаренко – дослідник життя і родич Миколи Омеляновича, який в 2006 році в видавництві Хрещатик видав кригу про М.О.Макаренка.
Не можу не сказати ще про одну людину, яка стоїть поруч з Макаренком, стоїть ніби в тіні, але поруч. Це Анастасія Сергіївна Федорова-Макаренко. Перший шлюб Миколи Омеляновича розпався. В тому шлюбі був син Орест 1910 року народження. Під час дослідження Густивського монастиря на Прилуччині в 1927 році син втопився в річці Удай. Коли побралися Микола Омелянович і Анастасія Сергіївна мені не відомо, але в 1931 році вони разом вже працювали на Маріупольському могильнику. Після вислання Миколи Омеляновича до Казані, Анастасія Сергіївна залишила київську квартиру в академічному будинку на вул. Левашівській 17-А, і виїхала до чоловіка, мов декабристка, в 56 років покинула комфортні й зручні умови і поїхала жити в дерев’яний будиночок, де воду треба було носити з вулиці і „все удобства во дворе”. В Казані Анастасія Сергіївна влаштувалась на роботу консультантом реставраційного відділу Казанського музею. Після чергового арешту чоловіка, Анастасія Сергіївна доклала всіх зусиль, щоб допомогти Миколі Омеляновичу. Вона надіслала листа на ім’я К. П. Пешкової, першої дружини Максима Горького, яка працювала в „Товаристві допомоги політв’язням”, яке тоді діяло в СРСР як відділ Міжнародного комітету червоного хреста і червоного півмісяця. Вона була переконана, що її чоловік ні в чому не винен. В квітні 1966 року 83-літня Анастасія Сергіївна звернулася в Томське управління КДБ з проханням переглянути справу М.О.Макаренка. Одержавши довідку про його реабілітацію вона невдовзі й померла.
Перед мужністю Миколи Омеляновича Макаренка хочеться схилити голову, а перед його вірною Анастасією Сергіївною Федоровою хочеться стати на коліна. Дай Боже всім чоловікам таких дружин.
( дополнение 2017 года)
В подготовке этого раздела большую помощь оказал.
- А.Степанов- председатель Казанского общества «Мемориал».
После публикации в 2007 году моей статьи
«Висока доля Миколи Макаренка»
Мне стали приходить письма, преимущественно, в электронной форме. Письма были очень теплые, со словами благодарности. Но однажды я получил письмо от Д. Е. Макаренко.Он приглашал меня в Киев на памятный вечер, посвященный памяти Н.Е.Макаренко.
В октябре 2007 года я был в Киеве. Пришел в маленькую библиотеку, в которой собрались члены Сумского землячества. В этот вечер состоялась презентация книги Дмитрия Елесеевича Макаренка «Шлях до храму». Меня радушно встретили, напоили чаем. Я был представлен присутствующим. Начались выступления. Слово было предоставлено и мне. Я рассказал о пребывании Макаренко в Казани. Слушали с интересом. Были вопросы. Потом говорили с самим п.Дмитром. Я думал, что он родственник Н.Макаренко, но Дмитрий Елисеевич Макаренко (сам профессор , доктор геолого –менералогических наук) являлся земляком (односельцем) ученого–археолога. Говорили подробно и о жизни Н.Макаренко в Казани. Спорили. В книге Д.Макаренко сказано, что семья ссыльного профессора жила на ул.Достоевского д.27 кв.10. Я утверждал, что квартиры №10 в этом маленьком доме просто не было. Даже в официальных документах указано, что квартира №4. Но, в общем, беседа была теплая и доброжелательная. Расстались друзьями. В скором времени я узнал, что Д. Е. Макаренко не стало(31 декабря 2008 года). Хочется добрым словом вспомнить этого светлого человека, много сделавшего что бы имя Н. Е. Макаренко заняло достойное место в пантеоне украинских ученых –патриотов.
10 лет назад, в феврале - марте 2007 года, я занимался поисками следов пребывания Н. Е. Макаренко в Казани. Ничего принципиально нового я не нашел.
Я прошел по местами, где Н. Макаренко бывал, что-то сфотографировал.
Прошло 10 лет. Прошел вновь по «Макаренковским» местам. Сравнивал то, что я видел тогда и то, что я увидел сейчас:
- Уже нет старых домов на улице Достоевского.
- Перестраивается здание, в котором располагался Холмский магистрат.
- Капитально отреставрирован Петропавловский Собор. В некоторых источниках сказано, что Н. Е. Макаренко принимал участие в реставрации Петропавловского собора в Казани. Я не представляю, чтобы в годы отчаянного гонения на религию Советская власть реставрировала Собор. Хотя он, судя по всему, в такой реставрации нуждался. Примерно в это время Казань посетил немецкий генерал Гейнц Гудариан. Он побывал в этом храме и отчаянно ругался на городские власти за то, что они довели храм до непотребного состояния (документ об этом хранится в архиве ФСБ).
Хотя этот собор Макаренко посещал. Это посещение было даже поставлено ему в обвинение. Храм двухэтажный, парадный вход на 2-й этаж расположен очень высоко, и с него хорошо виден другой, низкий берег реки Казанки, где было расположено много промышленных предприятий, выпускавших, в том числе, военную продукцию. Макаренко был обвинен в том, что поднимался на крыльцо и фотографировал оборонные предприятия. Профессор оправдывался тем, что он только фотографировал Петропавловский храм, построенный в начале 18-го века в стиле украинского барокко одним из учеников архитектора Зарудного (Макаренко имел отличный заграничный фотоаппарат).
- Преобразилось здание старой библиотеки Казанского университета, в которой работал Макаренко.
За эти годы постепенно появились новые знания. Несколько лет назад я выступал на вечере, посвященном жертвам политических репрессий (отмечается 30 октября). Рассказал о жизни и научной работе Николая Макаренко; о его крестном пути на Томскую голгофу. После встречи ко мне подошел пожилой человек и сказал, что в начале 70-х годов к нему обращались молодые мужчины-евреи, которые собирались уезжать из СССР и продавали книгу из библиотеки Ярослава Мудрого. Эта книга была на тонких деревянных дощечках, привезена в Казань Николаем Макаренко. Но ученые в Советском Союзе не были людьми богатыми и книгу мой собеседник купить не мог. А уникальные книги, вероятно, исчезли навсегда.
Я тогда, к сожалению, не спросил моего собеседника, кто он.
Прошлой осенью, на конференции в польском городе Холм, я видел фотографию, на которой вместе: Н.Макаренко и М.Яворницкий. Два украинских ученых, пострадавших от Советской Власти, на одной фотографии. Оба отбывали ссылку в Казани, но Яворницкого сослали царские власти, а Макаренко – советские. Можно сказать – ирония судьбы. Но судьба у обоих была трагичной.
Удалось мне в интернете найти материалы, которые в какой - то мере освещают жизнь Н.Макаренко в Казани.
Известно, что Н.Е. Макаренко был прекрасным художником. Он закончил в 1902 г. Центральное училище технического рисования барона А.Л. Штиглица, где ему было присвоено звание художника по первому разряду. В книге Д.Е.Макаренко опубликованы рисунки Н.Е.Макаренко, сделанные в Казани. В рисунках узнается «Казанская Швейцария» со стороны реки Казанки. Сейчас это центральный парк культуры и отдыха им. М.Горького. Рядом - старое Арское кладбище (рисунки хранятся в Донецком альбоме). Сделаны они в августе 1835 года.
- Имеется в интернете и письмо из Казани, посланное А.М. Тальгрену 17.09.1935 г.
«Дорогой Михаил Маркович! Получил письмо подписанное Вами и Моора1 . Сердечное спасибо Вам за память. Оно меня порадовало несказанно. Оказывается я еще не всеми забыт. Спасибо, спасибо! Как жаль безконечно что я не мог Вас видеть!... Сижу в Казани уже год. Работать по своей специальности не могу. Нет для этого ни того материала над которым я работал, ни тех условий какие необходимы для работы. Положение отвратительное. Литературы новой здесь по нашему предмету совсем не выписывают. Что делается в любимой мною археологии — мало знаю. Вообще начинаю отставать в знаниях. Вышел-ли Х вып. ESA также не знаю. Если бы прислали, был бы чрезвычайно благодарен. И вообще за всякую присылку был бы чрезвычайно признателен. — Понемногу заканчиваю свою большую работу об изследованиях в Донбассе и на Мариупольщине. Это книга размерами больше моего “Мариупольского могильника” (видели-ли ее?). Очень немного продолжаю работать по древностям так наз. великого переселения народов. По этому вопросу материал собрал хороший. — Что делается в Киеве — не знаю. В последнее время очень часто болею. Лежал даже в клинике — оперировали. Живется тяжело. Еще раз — глубокое и искреннее спасибо. Ваш Н. Макаренко» (№ 38, 17.09.1935 г.).
Думаю, что поиски материалов, освещающих жизнь и научную деятельность Н.Е.Макаренко, еще не завершены и надеюсь, что нас еще ждут открытия.
Савенко Евгений Викторович.
E-mail: verbichenka@list.ru
