З того, що було сказано перед цим, мене зацікавила аутентичність і неаутентичність протесту, але я так і не зрозумів, бо не було відповіді, які критерії аутентичності чи неаутентичності. І в цьому ж ключі я б хотів отримати відповідь на те, що якщо є аутентичність чи неаутентичність протесту, чи є аутентичність контрпротестів, антипротестів. Це також у нашому суспільстві дуже важливе запитання.
Декілька разів пролунала теза про суспільне благо. Мені це трохи дивно, бо найбільші злочини у ХХ, а, можливо, не тільки у ХХ сторіччі були зроблені під гаслом «суспільного блага». Усі, хто йдуть до влади, особливо до авторитарної, користуються цим гаслом про суспільне благо.
Я хочу запропонувати певну модель, власну, суб’єктивну, яка, можливо, дає частково відповіді на запитання, на багато запитань, зокрема й на запитання про протести. Це така модель масової ідентичності, бо, на мій погляд, і потенціал протесту суспільства, і всі інші системні проблеми: корупція, форма державного устрою, структура парламенту, відношення до влади й до навколишнього середовища, на мій погляд, – похідні від форми і структури колективної ідентичності. Структура суспільства в нас, соціологи не дадуть збрехати, така, що, здається, близьк 20% – це досить активна частина, а 80% – пасивна і це якраз продукт генези ідентичності, яка може пристосуватися до будь-якої системи, до будь-якого порядку, і тільки очікує, хто переможе в тому чи іншому конфлікті, в тому чи іншому протесті, і тоді приєднається та пристосується до переможців. А ось та активна частина ділиться на ту, що, як сказав Євген, аутентичну і, можливо, неаутентичну. На протест і антипротест.
Вони обидві активні.
Таким чином те, що називається соціальною інтеграцією, тобто об’єднання людей навколо певних завдань, проблем, реформ, у нас має двозначну векторність. Частина об’єднується, наприклад, навколо реформи, яка відповідає європейському вектору (умовна назва), частина об’єднується, на щастя, менша частина, навколо того вектора, який антиєвропейський чи проросійський, чи називайте, як хочете, я називаю його «євразійський». І це треба враховувати, бо різниця між цими векторами – це і є рушійна сила нашого суспільства. Зараз вона спрямована на захід – у європейську цивілізацію, але так було, як ви знаєте, не завжди. Будь-яка колективна ідентичність має свою «архітектурну форм»у і «цеглини», з яких складається ця форма. і важливо і те, і інше. І, якщо ми розбираємося, намагаємося розібратися в цьому і зрозуміти, як формується колективна ідентичність, як вона змінюється з часом, еволюційним чином, тоді ми отримуємо, на мій погляд, відповіді на певні питання, можливо, не на всі, але зокрема на ті, що характеризують форму протесту до якого здатне це суспільство на цьому етапі його розвитку. Наприклад, основні «цеглини» нашого суспільства – це насамперед ті географічні, історичні умови, в яких формувалася Україна і населення України, народ України. Це дуже важливі умови і рельєфні, географічні, кліматичні, що протягом тисячоріч діють, але історичні умови не менш важливі, тобто спосіб життя (осідлість, наприклад) – це важлива обставина формування ідентичності на відміну від кочового способу життя. Далі. Історія, і зокрема 300 років колоніальної залежності, тобто постколоніальний синдром, – також дуже важливий чинник нашої ідентичності, і як у будь-якому постколоніальному синдромі, є певна частка (невелика) людей, які здатні на протест проти колоніальної залежності. Це і козацтво, яке колись було, і наші протести, які ми пам’ятаємо, і ті спроби державності, які виникали в історії України.
На прикладі еліти це дуже добре зрозуміло. 300 років еліта, неважливо яка: політична, академічна, культурна, інженерна формувалася якраз під впливом дуже важливого чинника колоніального, коли було дуже мало можливості для вибору. Здібні люди, які здатні наповнювати будь-яку еліту, мали тільки три можливості вибору: протестувати і загинути або бути викинутим в еміграцію і, тобто, втратити вплив на свій народ, або просто пристосуватися до умов і продатися імперії. 300 років іде штучна селекція продажу своїх здібностей імперії, пристосування. Завдання колоніальної еліти – утримувати в покорі свій народ і допомагати імперії грабувати його. Що ж ми так дивуємося, що наша еліта сьогодні – вже не треба їй працювати на імперію, хоч дехто, можливо, ще працює, але грабує вона дуже добре, бо вони привчалися до цього 300 років. І це дуже важливий аспект ідентичності.
Далі. Геополітичний аспект. Ми зараз маємо в Україні певний епіцентр одного з аспектів світової модернізації – це розпад останньої імперії, і в цьому є наша схожість з іншими країнами, бо від цієї євразійської імперії відкололися за останні 100 років більше 10-ти країн, і пішли в європейську цивілізацію, дуже по-різному, але мали певні схожі з нами проблеми, але наша унікальність при цій схожості в тому, що вперше в історії,, безпрецедентно велика (45 мільйонів) православна, слов’янська країна, постколоніальна та посткомуністична, яка намагається відірватися від імперії і просунутися в європейську цивілізацію. Це створює нам певні завдання, які ще не випробувані іншими країнами, які були або менші, або неправославні, або неслов’янські. І ми повинні шукати ці шляхи, і протест – це одна з форм цієї активності, яка просуває нас до Європи, намацуючи цей шлях.
Наш Майдан – це дуже аутентичний протест. Це дуже відповідний української сьогоднішньої колективнїй ідентичності, дуже релевантна форма протесту проти свавілля влади. І це не випадковість, бо ми маємо вже третій майдан, і, можливо, ще буде четвертий і п’ятий, поки не буде вирішено ті питання, які породжують ці протести. Один з аспектів Майдану, не єдиний і, можливо, не головний, але для мене дуже важливий, що Майдан – це відповідь, протест проти намагання перед тим влади Януковича і його групи змінити ідентичність українців, повернути нас у євразійське, квазісовєцьке минуле. І, оскільки ідентичність формується по певних законах, має величезну енергетику, бо вона об’єднує всіх людей, хто вже змінили цю ідентичність (а таких вже у нас мільйони), тобто це тектонічний процес – величезна енергетика ідентичності. І ми побачили цю пасіонарність, цю енергетику на майданах. Проблема в тому, як конвертувати цю енергетику, цю пасіонарність в еволюційні процеси зміни ідентичності, як створити умови для подальшої зміни ідентичності в обраному напряму.
Протест ще можна розглядати у такому аспекті: структура та принципи існування нашої влади це є похідна від домінуючої раніше в нашому суспільстві євразійської ідентичності. За декілька десятирічь ідентичність активної частини суспільства під впливом багатьох чинників суттєво змінилася, це привело і до відповідної, хоча і в меншій мірі ідентичності всього суспільства. Виникла невідповідність між цими двома аспектами суспільства: новою ідентичністю і старою формою влади, ця невідповідність і породжує енергію протесту, яка прямо пропорційна обсягу згаданої невідповідності. Скорочується невідповідність – зменшується енергія протесту.
Уявіть, яке величезне, тектонічне завдання стоїть перед нашим суспільством – власними силами змінити колективну ідентичність 45-мільйонної країни, майже самотужки перевиховатись, змінивши набір основних цінностей нашого суспільства, з євразійської системи цінностей до європейської.
Далі. Здатність до компромісу – також це похідна від ідентичності. Це західна риса ідентичності – здатність до компромісу, до переговорів, до поступок, бо компроміси, як ми вже багато разів казали, – це здатність відступити трошки, тобто коли всі трохи не задоволені, але справа йде завдяки цьому компромісу. І мова мирного співіснування двох ідентичностей (Україна поділена на, умовно кажучи, европейську і євразійську ідентичність в різних пропорціях) – це правило: не нав’язувати другій частині суспільства насильно свою ідентичність. Можна жити різним ідентичностям доти, доки ми їх або вони нас не починають штучно і насильницьки міняти. Це стосується і Росії щодо України взагалі, це стосується, до речі, і нас, коли ми намагаємося насильно сформувати ідентичність у східній частині, тобто українізувати Донбас. Це також породжує певну енергетику спротиву. На Донбасі, маю впевненість, не всі штучні, не всі проплачені. Там є досить щирі люди, які захищають свою євразійську ідентичність, вона є фактом. Соціологи, можливо, мені заперечать.
І насильницька форма, радикалізація, бо будь-який протест має свої закони, зокрема й закономірну радикалізацію. Це також закономірний етап розвитку протесту, бо якщо влада не відступає, не йде на компроміс, не йде на поступки, на вимоги цього колективного протесту, то починається радикалізація – ми все бачили на власні очі на Майдані, який майже три місяці був мирним, потім почав швидко радикалізуватися і дійшло до збройного протистояння. І це дуже важливо нам зрозуміти. Це не штучне внесення, це закон перетворення мирної енергетики Майдану в радикальний етап, бо влада не поступається.
Можливо, це і є право на повстання. Я вже закінчую. Є така Гарвардська школа переговорів, яка вчить якраз, як конфлікти, а протест – продовження конфлікту, якщо він не погашений, якщо адвокація не допомогла його нейтралізувати, це вже детерміновано. І ця ж Гарвардська школа, в якої ще треба вчитися як однієї з антикризових способів, вона дуже добре проявила себе у 70-ті роки на Близькому Сході. Так було встановлено мир у 77 році між Єгиптом і Ізраїлем, коли визначається сфера інтересів двох сторін, якщо вони десь хоч трохи перетинаються, ось туди акцентується увага, бо це якраз це і є гра не з нульовою сумою, бо виграють обидві сторони. Для Ізраїля було важливим відсунути кордон, щоб не було загрози існуванню країни, для єгиптян було важливо повернути Синайський півострів. І це було зроблено Гарвардською школою. Він (півострів) був повернутий Єгипту, але демілітаризований, і це задовольнило обидві сторони. Якщо ми в кожному конфлікті будемо намагатися шукати ось такі засоби переговорів, але для цього треба мати критичну масу європейськи налаштованих людей, здатних до компромісу. Дякую!
Запитання
Панич:
У мене до Вас таке запитання. Як бути нам з таким фактом? Ви говорили про Донбас. До 28-го року 95% шкіл були українськими на Донбасі. Етнічний склад, в етнічному складі, відповідно переважали українці до 28-го року. Після 28-го року впродовж голодомору, потім свідомої політики індустріалізації склад етнічний радикально почав змінюватись. І хіба це може от служити підставою, вся ця історія, для того, щоб враховувати цю територію, скажімо, чи сприймати її як особливий анклав? Цей анклав був створений штучно фактично -- політикою російської і радянської імперії. От тепер ми мусимо, значить, легалізувати, історично легалізувати цей анклав і відповідним чином ставитись як до окремішності. Отут є для мене принаймні запитання. Я не знаю відповіді.
Йосиф Зісельс: Я нічого не казав про легалізацію анклаву.
Олег Білий: Ні-ні!
Йосиф Зісельс: Я казав про те, що, якщо ми не враховуємо колективної ідентичності частини нашого суспільства, це породжує ще один конфлікт, який треба все одно вирішувати нашому суспільству. Те, про що Ви кажете, добре відомо, але це було насилля совєцької влади, більшовиків, які зґвалтували величезний народ, змінили насиллям і брехнею, пропагандою його ідентичність і утримували це протягом трьох генерацій. Я Вам скажу, що Західна Німеччина – дуже потужна країна, яка зараз вже 26 років «переварює» Східну Німеччину, яка тільки 50 років була під «вегетаріанською» формою комунізму, досі має великі проблеми. Це дуже тяжко, це дуже тяжке завдання! І ми повинні це враховувати. Нічого випадкового нема.
Це все об’єктивні сторони нашого життя, які треба враховувати. Я звертався тільки до цього, а не до легалізації анклаву…
